Ніна Матвієнко. Інтерв’ю 1992 року

«За вільну Україну», 1 січня 1992 року, №1 (361)

«…Якось я дуже насторожено ставлюся до тієї співдружності незалежних держав: я би її не хотіла. Але час покаже. Ми повинні самі себе своїми ділами переконати,що ми працелюбні люди, нам треба лише доброго провідника. Сьогодні нас є кому тягти вниз, є багато ворогів у самостійної України, і це не сини її, а яничари. А найтяжче перевиховати яничарів. Синів дуже мало, вони поки що біля хати. А тим, що стали за кермо, а до того десь по сорок років працювали в чужій системі, якщо їм сказати осьУкраїна, твоя рідна мати, вона убога і просить пощади, вони не признаються до неї. Така сьогодні наша Україна. Але й інша…»

Ніна Матвієнко


Берегині національної духовності
«Це моя совість за мною ходить»

Напередодні Нового[1992] року наш кореспондент зустрівся з народною артисткою України, лауреатом Шевченківської премїї Ніною Матвієнко.
–              У ваших піснях квилить українська історія, і стільки в ній смутку… Вже ми стали державним народом, стаємо рівні ноги, самі освічуємо собі шлях він буде?
–              Віра нас живила стільки століть, давала нам силу. Тепер ми незалежні, а все одно є якась тривога, бо не так вона легко нам дасться, ця воля, ця незалежність. Є підсвідома тривога, навіть не знаю, звідки вона береться. Не єдиним хлібом усі люди ситі. Моїм дітям теж немає чого їсти і чого пити, але ж у нас з дітьми є ще ідея – пережити, вирятувати той час. Сьогодні якраз на жінок випала тяжка ноша, на їх плечі лягла відповідальність підняти Україну з руїн. Що маю на увазі? Нині страшний час для наших дітей. У нас лише похорони і лише безжальна година. Це скошені діти від радіації, і на своїх руках ми їх несемо до могил. А з часом і самі підемо. Така нам доля випала. Тож кому сьогодні, як не жінці, стати на сторожі цього часу, зупинити цей плин смерті, цю трагедію, ну як вам сказати, ще, може, засвітити десь сонце в душі, в хаті, вікнах, запалити свічечку надії, врятувати сьогодні нашу Україну. Україна – це не просто так: Україна. Це великий образ, і як кожен образ, вона пройшла свій шлях. Україна – це люди, це земля.–             

Дивіться, скільки нас топтано, скільки нас нищено, якби інший народ, то хтозна, чи він би взагалі не зник з лиця землі. Отже, мабуть, в генах нашої нації закладена ота сила незнищенності.
–              Це те ж слово – воля. Таке пахуче воно, таке бажане. Ви знаєте, в чому справа? Ми в душі не раби. Нам фізично нав’язана ота петля, але вона кожен день чекала своєї розв’язки. Тепер ніби розв’язали. А цей ланцюг, він на тілі сліди залишив, ще плечі не розправлені, але вольні ми по своєму духу, і тому – скільки б їх не було – три, чотири століття, а цей. дух свободи в нас не занепав. У тяжкий, тьмяний час, коли волею і. не пахло, я сиділа і думала: що ж далі? І нині зло ходить по землі, але йде воно вїд старшого покоління. Я не бачила зліших людей, як старші. Серйозно. А молодь гарна. Молодь від природи росте, як листя при дереві -полетіло, прилетіло, приліпилося до чогось – живуче. Молодим і не пахла ніколи та розкіш, яка раніше була для партійних функціонерів, що нині мають персональні пенсії і кричать: верніть нам наше. По суті, демократи ще сьогодні не при владі.Якось я дуже насторожено ставлюся до тієї співдружності незалежних держав: я би її не хотіла. Але час покаже. Ми повинні самі себе своїми ділами переконати, що ми працелюбні люди, нам треба лише доброго провідника. Сьогодні нас є кому тягти вниз, є багато ворогів у самостійної України, і це не сини її, а яничари. А найтяжче перевиховати яничарів. Синів дуже мало, вони поки що біля хати. А тим, що стали за кермо, а до того десь по сорок років працювали в чужій системі, якщо їм сказати осьУкраїна, твоя рідна мати, вона убога і просить пощади, вони не признаються до неї. Така сьогодні наша Україна. Але й інша…
–              Ми в Галичині часто говоримо, що нам оптимізм дає Східна Україна. Хай там менше людей, які стали на шлях національного і державного відродження, але вони дуже віддані українській справі, і їх настрої передаються іншим. А які ваші враження?
–              Ви правду кажете. Вам це боліло все життя, це притаманно для Західної України – жити надією. А в нас все вимордовано, бо ми все життя були «під москалями». Де москаль приходить, там уже не піднімається трава. Там, якщо душа десь трошки проросла, то вона або згодом згине, або виросте аж через століття. У нас не виховували почуття патріотизму з дитинства. Розумієте, ми не знали слова Україна, ми не знали, що ми є діти своєї землі, от десь є Батьківщина, але не під твоїми ногами і твоїми руками. Я не знала цього слова. В дев’ятнадцять років, зустрівшись з Іваном Миколайчуком, а спершу з його Марією, вперше почула таємні застережливі слова, яких не можна вголос казати. Потихеньку, потихеньку до мене доходило. А згодом мій чоловік, тоді ще мій хлопець, Петро Гончар, взяв дві мої руки і так, що мав у душі і що знав, сказав мені. І перше, що розповів, – про Симоненка, про те, що є поети, яких б’ють, відбивають їм печінку за те, що вони говорять, як люблять цю землю. Це була перша правда, яку я так пережила, і страшно злякалася цієї влади. Кожен раз думала, що я в їхніх руках, я кожен день можу бути вбита, і ніхто ніде мене не знайде, бо що для них значить когось вбити. Я весь час думала, як я вижила в цій системі? Я ж була в їхніх руках.
–              На Всеукраїнському з’їзді Союзу Українок ви схвильовано говорили, що найбільша неслава, яка вкрила Україну, це матері-сироти, це старі немічні люди, які просять милостиню. Чим можна пояснити той глумнад старістю – занепадом народної моралі, байдужістю?
–              Мені доводиться часто бувати на вокзалах і там бачити нашу бідність, наші страхіття. Перше, чим вразив мене Чернігів, це ті фуфайки страшні, бобки, шубейки-плюшки, в які одягнуті люди. Жінки, перев’язані картатими хустками, яких давно і в продажу немає, з кошиками. Такі змордовані лиця. Просять гроші. Сьогодні йшла через підземний перехід на площі Незалежності, а там жінка лежить на цементі і просить гроші. Мені мама казала колись: «Просять, дай те, що є, останнє віддай, хоч по копійці, але ніколи не пройди мимо». Навіть як п’яниця лежить з руками чи ногами покаліченими, це теж гріх наш. Іноді бачу – здорові мужики такі, в них пропиті морди, то мені їх і не шкода. Є серед них і скалічені, котрі могли б стати корисними для суспільства. їх треба рятувати, бо це ж наші люди, якось їх до роботи привчити.
Ще я хочу сказати, що ми сьогодні не такі вже порядні щодо наших матерів. І держава їх забула. Ця мізерна пенсія… У селі в основному жінки вдовиці, чоловіки п’ють, навіть при живому чоловікові сьогодні жінка вдова, і вона мусить шукати пляшку, бо нині платять пляшкою, щоб виорати ниву коло своєї хати, потім заволочити – знову за пляшку. Довели жінку, що вона мусить самогонку варити. Мене цс все болить.,
–              Тому й пісні ваші такі сумні?
–              Я часто чую: «Ой, Ніно, ти що не співаєш, то плачеш». А від чого мені веселитися? Що ж я, візьму цю пісню й покину? Вона ж так само сирота, вона ж так само – з простягнутою рукою. Сьогодні пісня стоїть у підземному переході і просить пощади, щоб про неї згадали. Вона» ще в немилості. її не хочуть слухати, молоді виходять із залу, вони вже в закордонних одежах, їм вже ця матір не потрібна. А мені – потрібна. її не можу забути. Це моя совість за мною ходить. Я її не покину за будь-яких обставин.
–              Новий рік іде. Які у вас надії на нього?
–              Які б події не відбулися, люди завжди чекають Нового року з величезним на¬строєм, готуються, стягають все до хати, бо прийде багато друзів. Мені здається, що навіть в душі людина повинна одягнути новий стрій для самої себе. Така ніби нарочита ознака, яка повинна в тобі щось змінити в цей день. Різдво. Оновлення України і народження Ісуса Христа – це с святе, високо духовне. Люди ніби йдуть на поклін до Нього, а насправді – побажати одне одному добра, засвітити свічечку надії, засіяти добром, силою і здоров’ям, щоб родило і на ниві, і в коморі, і в оборі. От гарні слова! Щоб жінка була, як той рушничок. От, кажуть, висить рушничок на кілочку, і в жінки брови на шнурочку, і дівка у намисті, і в хаті, як у віночку. Ну. де ви такі слова знайдете? Нема сьогодні поезії сильнішої, як колядки і щедрівки. Це наше диво, диво. Святого вечора. З правіків воно у нас. І дай. Боже, бути в цей день святковими, прийняти це освячення на душу і з таким світлим серцем йти по цій землі протягом року і освячувати її працею та любов’ю.
–              Разом підемо. Щасти нам!

Розмову вела Марія Базелюк.
На знімку: народна артистка України Ніна Матвієнко.

Фото Володимира Саквука.

«За вільну Україну», 1 січня 1992 року, №1 (361)

Джерело: Музархів Володимира Івасюка

Залишити коментар

Filed under Матвієнко Ніна

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s