Тарас Федюк, поет: У нас на півдні розмахують руками, голосно кричать і пишуть хороші вірші

16 квітня 2010 р.

11065Тарас Федюк – чинний президент Асоціації українських письменників, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Це поет, що у пошуку себе пройшов довгим шляхом еволюції – він відверто говорить, що 20 років «виписувався». Його естетичне становлення пов’язане з однією дуже важливою подією не тільки для Федюка, а й для всього українського народу – це розпад Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності.

Власне на радянську ситуацію Федюк досить часто посилається в розмові, зокрема, говорячи про набуття мистецької свободи, яка звільнила його творчість від зовнішньої цензури, але наголошує, що внутрішня цензура, – тобто смак або попросту здоровий глузд, – присутня завжди. Тепер не тільки пан Тарас, а й усі українські поети старшого покоління не змушені писати «паровозиків» (віршів про Леніна і партію), тепер література може бути тільки мистецтвом, бути поза політикою. Федюк, як справжній одесит (хоч і живе теперу Києві), завжди іронічний, але водночас і відвертий, це помітно також і в цій розмові.

 

Пане Тарасе, якою вам видається теперішня погода в літературно-видавничому просторі? 

Українська література впродовж останніх 150 років була серйозною, багато в чому соціальною, як я її визначав. Свого часу в Одесі зі мною вчився (але на російському відділенні) такий собі хлопець Льоша Сілаєв, – дуже начитаний, але зрозуміло, що русофіл, – який постійно говорив: «Вот уж эта украинская литература! Все время «бедные дети», «бедные дети». Щось у цьому було… Був цей соціальний складник, бо література виконувала не зовсім властиві їй функції: це була і література, і соціальний спротив, і вимоги соціальної справедливості, і національний спротив, і опозиція, і все, що завгодно, в літературі вміщалося. Тому Тарас Григорович Шевченко є для нас «наше все», тобто він «створив» цю мову, він обстоював її і т.д. Література була не структурована в сенсі повного спектру жанрів літератури, у нас не було багато чого з того, що було в усьому світі. У радянські часи у нас майже не було (крім Трублаїні) пригодницької літератури, у нас майже не було (крім Ростислава Самбука) детективу, у нас не було наукової фантастики, ми не мали жіночого роману, ми не мали «попси» в кращому розумінні цього слова, тобто тієї літератури для масового читання, що залучає масового читача, а вже з того масового читача з’являється читач елітний, якому вже замало цього, який вимагає вже чогось серйознішого. І нарешті це відбулося в нашій літературі, ми маємо тепер увесь спектр (мені здається, що маятник гойднувся трохи у бік попси, але на те він і маятник, щоб повертатися знову до свого нормального стану і нормальної своєї стадії). На мою думку, в нас буде все добре після всіх криз, які зараз просто зупинили українське книговидання, на жаль; усе одно будуть українські книжки і наша література, отримавши формальну структурованість, нарешті займеться всередині кожного жанру підвищенням якості.

Як ви ставитеся до критичних випадів у ваш бік? 

Щодо літературної критики, то, на жаль, у нас немає професійної літературної критики у тому обсязі, як би мало бути у нормальному літературному процесі. І цьому є суб’єктивні і об’єктивні причини. Літературний критик – не секрет – ще мав би жити або підтримувати свою роботу якимось гонораром, але оскільки в нас гонорари або малі, або зовсім відсутні, то критику нема де реалізувати всілякі думкита оцінки творів. У мене є задум у журнал «Сучасність» (Федюк є головним редактором цього журналу. – Л. Я.) якось залучати критиків для висвітлення наших яскравих подій. Намагаюся зіштовхувати дві думки (наприклад, одна рецензія – позитивна, одна рецензія – негативна). Повинна бути дискусія, повинна бути фахова розмова (фахівців не так багато). Якщо говорити про те, із чим я найбільше згоден, із чиїм критичним поглядом, то кілька років тому була стаття Володимира Моренця про мою книжку «Трансністрія», де є і позитивні оцінки, і негативні, і дуже негативні – різні, але видно, що критик прочитав, що критик аналізує і говорить по суті тексту. Наша теперішня критика говорить більше про особистість автора, а не про текст: автор худий, він товстий, він не на тій одружився, вона вийшла заміж не за того, він/вона багато п’є чи не п’є зовсім, він/вона «тусує» чи не «тусує» – тобто обговорюються ці всілякі зовнішні фактори, а сам твір не аналізується. Такого «добра» – я маю на увазі псевдокритику – зараз багато. На мою думку, зі зростанням матеріальних можливостей з’являтимуться гонорарні видання, які зможуть оплачувати роботу критика, тоді ми будемо мати і таку складову літературного процесу. Поки що це дуже епізодичні речі – отакі критичні статті й огляди.

Які критерії добору матеріалу для журналу «Сучасність» ви маєте як редактор та яку видавничу політику «сповідує» журнал? 

Ми, як правило, замовляємо авторам і поезію, і прозу, і публіцистику, разом із тим на електронну адресу нам надсилають якісь матеріали без замовлення – і звідти ми все краще беремо. Ми намагаємося показати вартісне, найкраще з того, що написано нашими письменниками, що створено, що видається. Треба розуміти, що літературний процес – це річ складна і не завжди там можна знайти у кожному номері геніальні добірки. Ми стараємося враховувати і вікові критерії, щоб дати можливість молодим публікуватися і мати серйозну публікацію, яка стимулюватиме їхні подальші пошуки, не забуваємо про представлення різних поколінь, тобто намагаємося планку тримати на певному рівні, і досі нам це вдавалося. Чесно кажучи, я наживу тут собі ворогів, уже нажив… Доводиться комусь відмовляти, навіть відомим письменникам, які подають якийсь неякісний матеріал, а люди одразу ображаються. Треба розуміти: якщо робити журнал хороший, то краще недооцінити автора, ніж переоцінити. Тут є і певні моральні речі: скажімо, я знаю, що це прекрасний поет і я йому замовляю добірку, а він мені приносить не дуже хорошу добірку, бо в нього творча криза. І тут така незручна ситуація. Щодо політики журналу, то він переживав у останні три роки дуже важкі часи і потім його трансформували у суспільно-політичний журнал, більше схожий на тижневик, на «Український тиждень». Я прийшов у травні 2009-го і ми вирішили повернути «Сучасність» до традиційного формату. Це два зошити, перший зошит – художня література, а другий зошит – культурологія, публіцистика, літературна критика, книжкові новинки, тобто все, що пов’язано з суспільно-політичним життям. Думаю, нове відродження «Сучасності» вже відбулося.

Як ви ставитеся до поділу письменників на покоління: шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники і т.д.? Ця тема обговорюється вже не один рік. 

Ігор Римарук видав у Канаді (тоді це було щось неймовірне – 1988 року!) антологію «Вісімдесятники», де він намагався збити в покоління різних людей. Я дебютував у 70-х роках, тоді дві книжки вийшло: перша – 1975 року, друга – 1979-го («Досвітні журавлі» та «Віч-на-віч» відповідно. – Л.Я.), я був молодий сімдесятник, наймолодший. Ігор мене записав у вісімдесятники, і Наталку Білоцерківець, яка дебютувала у 70-х, записав. Він створив ці антології покоління – покоління не просто як факт віковий, а як естетичний. Вісімдесятники – це було перше таке після багатьох десятиліть вільне, навіть вільніше, ніж шістдесятники, покоління. Але сформоване перше виразне покоління – це шістдесятники, а потім і вісімдесятники. Всі решта – сімдесятники, дев’яностики, двотисячники – тут немає поколінь. Шістдесятники яскраво виражені, це було нове письмо, це була нова якість, це була нова свобода. І вісімдесятники – це інша якість: це більше звернення до себе, всередину себе. Якщо шістдесятники екстраверти, спрямовані назовні, на свободу, на Україну, то вісімдесятники – це більше інтроверти, вони досліджували метафорично свої таємні порухи душі. Це два таких яскравих покоління, мені здається, все решта – це вже інерція. Сімдесятники більше тяжіли до шістдесятників. А дев’яностики вже тяжіли досвоїх вчителів (усі знають, що вчителі Жадана – це Андрухович і «бу-ба-бісти»), тобто – до вісімдесятників. Навіть іронічна поезія, яку яскраво почав писати Жадан, закладалася раніше, у вісімдесятих. Як колись жартував: я писав іронічну поезію, коли Жадан ще пішки під стіл ходив. Це правда, така поезія існувала, вона існувала більше в усному варіанті, бо в радянській системі було дуже важко з іронією і це не друкували, але існували, наприклад, такі Римарукові дворядки: «Сиджу собі на комині/ І думаю, а шо мені»… Але якщо хочуть називати себе люди дев’яностиками або двотисячниками, то заради Бога. Збивання в зграю – це привілей молодих, воно і фізіологічно й естетично природно – гуртом батька бити легше і прориватися легше.

Якось чула від вас такий термін, як «південна школа». Розкажіть трохи про це явище. 

«Південна школа» – це визначення, яке запровадив в Одесі дуже цікавий поет Василь Сагайдак, уже покійний. Він зі Львова змушений був приїхати до Одеси, бо у Львовійого вигнали з університету за націоналізм. Там було дуже важко, а на півдні переслідування були не такі жорсткі, тому що в Одесі і націоналістів було ж то раз-два-три. Це він визначив «південну школу», куди зараховував Бориса Нечерду, себе і мене, звичайно, і Юрка Островершенка. Я дуже довго не приймав цього, але коли почув, що в Одеському університеті це словосполучення і науковці вже розглядають як явище, якийсь фактор критичний, то я швиденько додав Вінграновського і поставив на чолі, а потім ще й Свідзінського. І визначив це як південну, дуже емоційну, кольорову, можна сказати – «акмеїстичну» поезію. Галицька поезія більш стримана, а тут… Як я казав, у нас на півдні розмахують руками, голосно кричать і пишуть хороші вірші. Ця школа «південна» є в живописі (вона «южно-русская»називається, хоча насправді це «південно-українська»). Це дуже яскраво проявлялося і в поезії 20-х років, переважно російській (Багрицький, з прозаїків – Бабин). І осьтакий вималювався рядочок, і я завжди кажу, що вхід вільний, тобто – дописуйте себе. Хоча, звичайно, у будь-якому визначенні велика доля допусту, умовності.

Цілком зрозуміло, хто пише, а от для кого ви пишете, пане Тарасе, хто ваш ідеальний читач? Хтось із представників авангарду польської літератури сказав, що пише для 12 людей, як для 12 апостолів, які це понесуть у маси. Для скількох людей ви пишете? 

Коли я починав писати дуже-дуже давно (я тепер до всіх дат своїх додаю число 100)… Так от, 140 років тому, в юності я писав для всього народу. Не більше не менше адресатом моїм був увесь народ український та всі, хто знає українську мову, вміє читати, були моїми потенційними читачами. Ну, і поступово це коло звужувалося, звужувалося, нарешті воно звузилося до тих реальних, може, півтори, може, дві тисячі читачів (оскільки дві тисячі моїх книжок усе-таки розкуповують – не зразу, за пару років). То ось десь так, дві-три тисячі людей, які слідкують за тим, що я пишу, читають, яким щось подобається, щось не подобається, як і мені самому, але пишу, звичайно, переважно для себе. Цікава можливість себе іноді чимось здивувати, як у тому знаменитому «ай да Пушкин, ай да сукин сын». Раптом поезія тобі твоє життя для тебе ж відкриває, ти цього не підозрював, а з вірша починаєш розуміти якісь свої відчуття, які не зауважував, які десь були глибоко, там, у підсвідомості. Поезія багатов чому тобі тебе пояснює і в цьому мій інтерес. Очевидно, що як тільки мене моя поезія перестане цікавити, я перестану писати, оскільки вона й інших цікавить доти, доки вона цікавить мене. А взагалі, поезія – для кола дуже вузького, і тут ми нічим не відрізняємося від решти Європи і від світу, на жаль, де поезія стає предметом досліджень сотні професорів-філологів, другої сотні аспірантів-студентів, і це спонукає поезію до більшої експериментизації, і до захмарної абсолютної незрозумілості, до намагання бути зрозумілим лише високочолим фахівцям, яких цікавить не почуття, а якась форма, специфічні термінологічні речі в поезії. З іншого боку, мене б насторожило дуже сильно, якби мої вірші читали в метро, чи їх усі б читали, якби вони всім подобалися, якби купували їх дуже багато людей. Це, як на мене, для прозаїків більш важливо, хоча і тут теж можуть виникати підозри в тому, що це література масова, доступна для всіх, проста і без надзавдань. У мене не так.

Розмовляла Любов Якимчук, Київ, УЖ

 

 

 

Джерело: Артвертеп

Залишити коментар

Filed under "2011-2013", Федюк Тарас

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s