Чого боїться Вольвач?

Номер 098 за 31.05.2005

Валентина КЛИМЕНКО

      Чим далі в хащі життя, тим частіше приходить думка, що, напевне-таки, часи завжди однакові — і Рубенсу, і Пояркову треба так само думати, як прогодувати сім’ю, і позери, і поети повсякчас порівнюються і змагаються між собою, і той, хто вмів себе краще подати у XVIII сторіччі, був на коні так само, як у XXI. Проте, порівнюючи зовсім невеликі проміжки часу, все ж здається, що«какби» поетів і «какби» письменників (за визначенням професора Володимира Моренця), взагалі «какби» культури останнім часом стало значно більше, ніж поетів, письменників і культури, і у видимих культурних завалах розкопати Митця не менш складно, ніж знайти діамант у купі сміття.  Втім не помітити поета Павла Вольвача теж складно, бо якщо бувають явища неоднозначні, то він — однозначне, він абсолютний поет.

Не занесені в інтернеті,

Низько хмари пливуть навмання.

Баба в чоботях і жакеті

Літо бабине відміня.

Тож радійте листю опалому

І холодній криці в ставку,

Хто провів парове опалення,

Чи коханку знайшов палку.

А посохле листя дзвенить латиною

Мідно так. І холод за спиною.

І різдвяних вже хочеться звізд.

Все одно — вже нічого не втримать.

Проводжать поїзди із Криму

Айстри вибігли на переїзд.

Буде дощ. Дощі перестануть.

Світ зодягне біле шиття.

Чари сходять і тануть.

Зостається життя.

      У простих словах його віршів,  у традиційній формі — дуже опуклі, живі й незграбні у своїй неприлизаності люди, зримі неприкрашені пейзажі й непідробний смуток. Він із Запоріжжя, і Запоріжжя із нього — махновщина, полини, степи, дими, пролетарі, життя не високе, а реальне, акація, посьолки, шосейки, ворота прохідної… Після кількох збірок поезії, в якій — велика рідкість — нема самоцензури, Павло Вольвач минулого року випустив перший роман  — «Кляса»(тернопільське видавництво «Джура»). Роман про Запоріжжя, про робочий клас, пригоди і розваги хлопців із мікрорайону, які кожну хвилину, проведену за воротами заводу, вважають особистою образою, а байки з зони чи тюрми слухають, як казки Шахерезади. Про промислове місто на південному сході України і Пашка, який почувається чужим серед друзів, а смішні маргінали — дядьки з вусами і у вишиванках — теж не зовсім та Україна, до якої він так обережно і діткливо прислухається в собі. Цей роман вразив усіх моїх знайомих, які його читали, — правдою, мабуть.

      … Я завжди шукала відповіді на найактуальніше питання сьогодення: як людині культури втриматися від тотального культурного наждаку, як зберегти перед пафосною і великою махіною культури свою самість і натуральність, Богом дану ідентичність. Як не втрапити в колону інтелігентів-інтелектуалів із мейнстрімівським інтелігентським світоглядом і набором високочолих банальностей. Уся надія на Вольвача, він поки тримається — має мужність чи талант залишатися самим собою. Щиро захоплююсь.

      Але будьте обережними з його текстами і його образом. Він не жиган, не пролетар і не авантюрист у житті, закінчив журналістське відділення філфаку Запорізького університету, 6 років працював у новиннєвому «Телекур’єрі» на запорізькому державному телебаченні, зараз трудиться на радіо «Свобода», стажувався у Празі, вчить англійську мову і мріє побачити середземноморську культуру наяву. Просто по життю він іде з однією пересторогою — найбільше боїться сфальшивити.

Пiвроку сну мiж ксероксом i факсом

      — Павле, пiсля прочитання твоїх вiршiв, а потiм i роману «Кляса», у мене таке вiдчуття, що я все про тебе знаю: це така чесна i вiдверта лiтература. Наскiльки це враження iлюзорне?
      — Напевно, правду кажуть, що поет пише одну і ту ж саму книжку. Якимось чином і «Кляса» стала продовженням моїх віршів. В тому сенсі, що це — продовження мене. Але перехід від поезії до прози не був для мене безболісним, як  у багатьох відставних віршотворців. Це було складно. Довго воно виброджувало. Але бачиш: і у віршах, і в прозі — особистісне, бо світ сприймаю переважно через призму «я». І не тому, що хворий на себе. Так, мені здається,  чесніше виходить, нервовіше. Бравшись за роман, я найбільше хотів, щоб це не була проза поета, в гіршому розумінні — кучерявості різні, кволі красивості. Той світ, який я взявся виповісти, заперечував це всією своєю енергетикою, не дозволяв збитись на якісь завитки й сопливості.
      А закидів я наслухався: мовляв, поет ти добрий, навіщо тобі проза? Ну так, а коли я кого не «смущал»? Хіба тоді, коли прийшов у запорізький Будинок преси, тоскно перебираючи в пам’яті тамтешніх літературних метрів, — кому б показати вірші? Мені було тоді років 28-29, тобто, вже люди завершують, а мені щось захотілось. І тоді я їх «смущал», коли прийшов із вулиці на запорізьке телебачення. Правда, я вже тоді писав, мене рекомендували люди, я знав мову, ну й так склалися зірки…
      — А чому той шматок твого життя, 6 років телерепортерства, у романі ніде й не згадується?
      — Цей шматок досвіду обов’язково «уречевиться», якщо Бог дасть, у якийсь прозовий твір. А найбільше я всіх «смущал», коли склав знічев’я валізу і поїхав у Київ, просто так — у невідомість, у необлаштованість, у хаос. Проте чуже невір’я на мене впливає мало, от власне — це більш серйозно.
      — Кому ти вперше показав свої вірші?
      — У нас там є такий поет, Павєл Баулін, був навіть депутатом ВР. Він довго ворушив бровами, а він таких проруських квасних позицій,  а потім, на мене глянувши, перепитав із надією: «А вы с Западной?» Я так, трохи з викликом, сказав: «С Восточной, навіть із Запоріжжя». Він навіть номер школи моєї перепитав, все не вірив,  що такий мухомор тут «проізрос».
      — Я чомусь думала, що ти зразу повіз показувати вірші комусь надавторитетному, тому ж Вінграновському.
      — Планки справді були високі, бо якось так складалось у сім’ї  — батько любив літературу, і сам, я так підозрюю, налаштовувався на цю долю, але щось йому не дало. Я дуже вдячний тому, що наді мною не тяжів офіціоз, я скептично дивився на піїтів, що друкувалися в газетах, бо завжди десь у шухлядці лежали самвидавні вірші «хлопців». Десь там, на якомусь аркушi,— Микола Холодний, Калинець, Стус…
      — Ти кажеш, що перейшов із поезії в прозу. Перейшов назавжди? А назад?
      — Я не хочу колупати припічок…  Це ж не просто тумблер перемкнути, це два зовсім різні світи — поезія й проза. Коли писав «Клясу», віршів не писав. Але зараз вони приходять. Знову ж таки, я не хочу уподібнюватися до дівчаток з літстудій, які кажуть: «Стихи мне снятся»… Мені сняться зовсім інші речі, але з’являються вірші, і ясно, що я їх пишу.
      — Як на мене, дуже образливо, коли ти перестанеш писати вірші. Бо як казала Ліна Костенко, «Вірші пишуть мною, прозу пишу я, а над статтями я працюю». Прозу можна писати, коли є досвід, коли вона сидить у голові, над нею можна працювати, а вірші — це те, чого ти не можеш видумати, виморочити. Припинити писати вірші можна тільки тоді, коли вони припиняють до тебе приходити.
      — Вірші приходять, але скажу тобі, я й раніше не поспішав записувати кожен імпульс, а тим більше — оприлюднювати. У мене є маса віршів, я їх просто викинув, тому що вважав  недосконалими.
      — Ти кажеш, що поїхав у Київ у нікуди, а реально куди ти приїхав? Не на вокзал же.
      — Справді, в нікуди. Я перепитував у декого з людей: якщо я приїду, допоможете? В плані — десь переночувать, щось із роботою. В результаті —перші півроку я жив між ксероксом і факсом у штаб-квартирі однієї з радикальних, карликових партій. Я приїхав якраз влітку, напередодні виборів 1999 року, і ці ксерокси гуркотіли, люди бігали, вирішували якісь вікопомні питання — працювали на одного з кандидатів.
      — А тебе долучили до цього кандидата, до агітації, написання текстів?
      — Пробували, ну хоча б через те, що ти, мовляв, тут живеш, але я намагався в будь-який спосіб цього уникнути.

«Здiйсниться Україна чи нi — це залежить вiд Сходу»

      — Коли ти живеш тільки літературою, текстами, далеко від літературного процесу, обідів в одних кав’ярнях, черг в одну касу, зазвичай у тебе дуже високі літературні  критерії, а коли знайомишся із цими людьми ближче, знаєш їх проблеми, злидні, сварливих дружин, важких тещ, хороші людські риси, то якісь емоції переносиш на тексти. Як ти це для себе вирішуєш, переїхавши із Запоріжжя в Київ?
      — Я все ж таки відділяв творця від його тексту завжди. Зрештою, мені нецікаві угруповання, спілки, клани, мені цікаві окремі люди, особистості. І вони є. Я можу спілкуватися з Ульяненком, він складний, але це — сильний письменник, цього ніхто не заперечить. Я можу спілкуватися з Лишегою (можливо, ще й тому, що в нього мама з Гуляйполя?)… І з Вінграновським були дуже близькі стосунки. Я вважаю, це — щастя. (Недавно в «Енеї» один метр, ми його з Ульяненком називаємо «пам’ятнік на кольосіках», заявив: «А я більше пив із Миколою Степановичем, ніж ти». Я підняв руки вгору: «Тут ти — лідер, здаюсь».) Пашковський,  він складний як людина, і я не можу сказать, що ми з ним близькі, скоріше навпаки, але я знаю, що це — видатні письменники, і з ними доведеться і доводиться рахуватися всім оцим хлопчикам і дівчаткам, «новим хвилям» і «феноменам»…
      — Із твоєї поезії і прози зрозуміло, що на твоєму улюбленому південному сході ти — чужий. При  цьому мені страшенно подобається, що в тебе немає ніякої зверхності до тих людей. У Києві ти свій?  Як ти відчуваєш?
      — Іноді думаю, що мені було простіше, коли я працював у якійсь «сквозной комплексной бригаде», бо люди там були простіші, менше заздрощів, я нікому не заздрив і ні на кого не злився, а тут іноді ловлю себе на думці і осмикую: стоп, тобою ж рухає якась негарна енергія.
          Запоріжжя — місто пролетарське, а в таких містах у повітрі іноді іскрить напруга, агресивність — чим важча робота, тим жорсткіші люди. Хоча зворотний бік медалі — це теплота. Вони можуть зарізати, коли ти випадково наступив їм на ногу в автобусі, але можуть віддати останнє. Я їх розумію, і себе вважаю одним із них.
      Чому я написав цей роман? Звісно, я написав його для себе, але я точно знаю, що  вивів із закапелків долi тих людей, про яких писали хіба що в міліцейських протоколах. Ні, вони не якісь «вори в законі», вони — роботяги, криміналізований люмпен, маргінали. Ці люди для мене і є уособленням Сходу — з нігтями, обламаними на роботі, з алкогольним віддихом, з татуйованими спинами, Я хотів, щоб це були живі герої, наповнені живою кров’ю, щоб там був настрій епохи і смак життя. Щоб із звичних, буденних речей виростало щось глибоке.
      — Як головний «сходознавець», що ти думав про ситуацію на Сході під час помаранчевої революції. До того ж ти страшенний революціонер за натурою, у віршах тобі весь час праглося бурі, битви, справжньої революції. Що ти думав про Схід? Мені здається, що ситуація набагато небезпечніша і драматичніша, ніж люди тут собі думають у Києві.
      — Теж дуже правильно ти помітила, що тут не розуміють, що там відбувається.. Щодо революції, я вже стільки начитався інтерв’ю про участь в ній — таке враження, ніби їх питають десь у ЧК: «Что ты делал до 17 года»? Тому я не буду розказувать, що носив канапки і зі сльозами на очах роздавав їх «нашим дітям». Звісно, канапки я не носив і на броньовику не їздив, польовим командиром не був. Просто був там, серед людей, мені зручніше і комфортніше бути у натовпі. Зразком тут є мій друг — поет і блискучий інтелектуал, літературний критик Сашко Хоменко. Він аж хитався від втоми, хоч нікому цього не казав і не скаже. А до самої революції ставлення у мене неоднозначне, і на цьому поставимо крапку, бо неясно, з чого вона виникла і чим це все завершиться.
      — Але ти не думав, що люди, які йдуть з ножами, з танками, з пістолетами — не задумуючись можуть вдарити ножем, вистрелити і так далі.
      — Думав. І це найголовніший  здобуток і результат помаранчевої революції — колективна енергія народу, оцей вибурх. Потім уже, хто чим скористався, хто стояв у черзі до Верховної Ради, це все мене не цікавить, це все справді дрібно.
      На Сході ж власне нічого не змінилося. А цю силу треба залучити в орбіту українства — оце найголовніше. Тих людей, як їх тільки не називають: «хохли», «манкурти», «біомаса», а по суті це — половина населення України, от їх залучити б! І своїм романом —  я віддаю собі звіт, наскільки це мікроскопічна подія, — але все ж таки, хай на локальному рівні, я заперечив, що Південний Схід і взагалі Схід — це щось російськомовне, російськоцентричне, і ледь не російська земля, як пишуть на багатьох сайтах: «Восток — это же Россия». Ні, і це — камінець у черевику. І я думаю, що зосередить увагу на залученні цієї потуги на український бік — це найосновніше нанині, бо Росія буде ставити саме на Схід і всіма силами залучати його на свій бік. Здійсниться Україна повністю чи ні, це залежить від Сходу.
      — Твій твір у цьому плані дуже оптимістичний, якщо там є такий герой як Пашок, який віднайшов же десь у собі Україну, значить, не все втрачено…
      — Я вірю в потенційну українськість того краю і взагалі в українську перспективу, бо інакше який сенс жити, писати, розмовляти? Розумієш, більшість і з того, що на поверхні, тобто реальний світ, матеріальний — проти Пашка. Але ж це — сьогодні. А завтра…

«Бiографiя — це витончення душi»

      — Для тебе принципово, щоб у письменника була біографія, щоб ти йому повірив?
      — Безумовно. Тоді є небо, а не лише різьблена, з ліпниною стеля. Біографія, до речі, полягає не у переліку видовищних фактів: у 80-му — вийшов з тюрми, у 92-му — воював… Біографія, насамперед, — це витончення душі. «І душу виробив таку прозору, що вже свою не відкидає тінь» — сказав поет,у якого, як на мене, чи не найцікавіша біографія…
      — У тебе є один вірш про  «таляри зір». І там є такий образ, що ти стоїш на балконі і уявляєш, що це твій літературний вечір. Тобі не приходило в голову зробити власний поетичний вечір, але не в Спілці письменників, куди прийдуть зрозуміло хто, а в місті. Вечори «Бу-Ба-Бу» підтверджують, що поетичні вечори-концерти, авторські читання цікаві публіці і збирають зали. Я розумію, що такі  речі передбачають і певне шоуменство, і, можливо, тобі це не подобається, але не спадало на думку зробити свій поетичний вечір?
      — Коли ти ставиш таке питання, то мабуть знаєш, що я не провів жодного поетичного вечора, ніколи й ніде, навіть у спілці. Мені важливо відбутися не перед читачем, а в читачеві. З одного боку, це може видатися скромністю, а з другого може й завищеним самолюбством: який сенс виступати в Спілці письменників, де прийде 20 персонажів, які й так мене прочитають, якщо захочуть. Я дуже до цього ставлюся діткливо, коли порожній зал, коли люди будуть жувати, шарудіти обгортками цукерок. Я не розумію поетів, які кажуть: от я провів вечір у гуртожитку, чи в ЖЕКу, успіх шалений… Я б умер там, знаючи, що людям це нецікаво, що їх пригнали під автоматом.
      Зрештою, а навіщо це? Я бачу свого читача кожен день, як писав Набоков, «бреясь перед зеркалом». Я голюсь раз на тиждень, то принаймні раз на тиждень я бачу свого читача.
      — Твоя поезія серйозна, пафосна, писалася в 80-90-ті, коли поети, стомившись від пафосу, почали глузувати. Почалася ера смішної, глузливої, пародійної поезії — «Лугосад», «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота», а ти в цей час пишеш дуже зворушливі, патетичні, патріотичні вірші.
      — Від жодного там слова і постулату я не відмовляюся, бо писав я їх щиро. Мені можуть закинути традиційність форми, відірваність від «мейнстріму», від основних течій, модних фішок, але щодо змісту — там не було ні фальші, ні наслідування якогось модного дискурсу, навпаки. Я не соромлюся і пафосу, без пафосу немає поезії, тільки монотонне бурчання старих дідів — байдуже, 80 їм чи 18. А глузування — це  зворотний бік медалі їхніх спілчанських попередників, які оспівували Партію, бо так було модно, так було безпечно і так було вигідно. Стало модно, вигідно і комфортно стьобатися, писати цинічні вірші, показувати язика і знімати штани, вони почали це робити. Та й, до того ж, голий стьоб — свідчення того, що людина не може щось інтенсивно пережити. А я, слава Богу, цим не страждав. І ніколи не намагався робити щось прилизане і йти в загальному строю. Нагірна проповідь — теж дуже пафосна річ, до речі.

«Яка це пригода — 40 рокiв ходити вiд вулицi Гончара до вулицi Грушевського?»

      — Розкажи про своє спілкування з Миколою Степановичем Вінграновським. Він тебе дуже хвалив, ти його поважав, і  ви близько спілкувалися.
      — Якось так збіглося. Я не можу сказати, що я був його улюбленим поетом чи він моїм, хоч я його ставлю дуже високо, як на мене, він є одним, мабуть, із двох, кого я можу назвати геніальними українськими поетами у ХХ столітті —Тичина і він. Йому дали якусь мою збірку, здається, першу, і він відгукнувся листовно, Валерію Іллі написав про мене. Коли я вже приїхав у Київ, зателефонував йому, і ми зустрілись як заочно знайомі. А потім уже в процесі, а з ним наприкінці був дуже близьким, я зрозумів, що він — унікальна фігура в українській культурі, бо дуже рідко митець найвищої проби дорівнює собі як людині. І я був щасливий від усвідомлення, що він цінить мене  і  в «побуті», на Десні чи десь за пивом, і в поезії.
      — Ви з ним на Десну їздили?
      — Просто ми ставили намети, жили там днями і ночами, я, Анатолій Качан і Мирослав Лазарук, такі були в нього близькі люди.
      — Поради,  уроки він тобі давав?
      — Взагалі про літературу він у плані учнівства зі мною не говорив.. У Вінграновського був бездоганний смак, слух — і поетичний, і взагалі на слово. Мова йому давалася, як нікому. Це Штонь написав, мовляв, він робив з мовою, що завгодно, вона розкошувала в його текстах після каменоломень Бажана і навіть того ж Стуса, вона в Миколи, мовляв, відпочивала. Мені було дуже важливо, щоб він сприйняв «Клясу». Поки її оприлюднити, я дав почитати роман трьом людям. Знову ж таки, я людина підпільна, я дуже боюсь вискочити, як Пилип з конопель, і я б цей роман ніколи не надрукував, якби ці троє людей його не схвалили, причому саме троє. Я дав Вінграновському, дав одному з героїв — це злодій-рецидивіст Прошка, який зараз бізнесмен крупний, і Сашку Хоменку. Чим цінний мені Сашко? Він — один із найпросунутіших, він молодий, він інтелектуал, критик, Вінграновський — це Вінграновський, той — це просто людина, яку там зображують і яка може сказати те, що письменники не скажуть. Вони всі по своєму хвалили, а Вінграновський подзвонив й сказав: «Павло, я ж не знав, з якого ви казанчика». І в останній час, уже перед смертю, він казав: «Павло, напишіть іще одну «клясу», це дуже добре, що ви написали, поки ви молодий, поки все пам’ятаєте. Напишіть ще одну. Іншу, але з такою ж пристрастю». Ну і що? Напишу.
      — У запорізьких віршах у тебе весь час бажання вирватися, кудись поїхати за горизонт, втекти від буденності, звиклого антуражу. Але з Києва тебе теж кудись рве? Потрібні нові враження.
      — Безумовно. Це, до речі, написав Вінграновський у листі-відгуку на першу збірку, і  мене  вразила його інтуїція. Я подумав, крім того, що він великий поет, він ще й чутлива людина. Він, ніколи мене не бачивши, написав: «Павлові треба тікать звідти, бо він себе к чорту спалить, якщо ще не спалив. Це поет, якому постійно потрібен подих і оновлення емоцій, оновлення самопочуттів». Я не знаю, це добре чи погано, але так є. Постійно мені треба кудись. Взагалі подорожування — це одне з найбільших щастів у житті. Може, це  якесь перевисання над смертю. До речі, мені й писалось і пишеться найкраще в русі — в поїзді дуже класно. От якось ти зависаєш над реальністю, не відчуваєш тиску часу, десь я навіть писав, ти їдеш в один бік, а смерть летить у протилежний. Розминаєшся.
      З іншого боку, подорож у ширшому розумінні — не стояти на місці, змінювати форму буття. Зараз я, наприклад, пишу, така форма існування, потім, може, буду робити щось інше. Коли я сюди заходив, на зустрiч iз тобою, перед будинком стояв один із літераторів-політиків, давав інтерв’ю, було багато камер. Та от це — занудство, як на мене, і пан цей, поет-політик — ходячий манекен. Хоча він думає, що «жизнь удалась»  і т.д. Це — нецікаво, він протирає штани, він нікому не заважає, коли сидить у парламенті. Мені завжди здавалось, що поет чи там митець, крім того, що повинен бути чесним, таким і таким, він має бути ще й незручним, більше того — навіть небезпечним. А кому є небезпечні 99,9 наших митців, ну хіба наступлять комусь на ногу у верховнорадівському буфеті, на презентації або в черзі до фонду «Відродження» ліктем когось ударять під ребро. Скажімо, гайдамака Сосюра, і кулеметник Маланюк, і в 20 вони були небезпечними, і в сорок, от вони — найцікавіші, бо вони жили небезпечним життям, і в них була пригода. А яка пригода — ходити від Гончара до Грушевського, і так 40 років? Яку Сирену побачиш —  хіба, власну жінку.
      — Тобто, якби ти пішов у політику, то це була б якась радикальна сила, так?
      — Я думаю, так, бо а яка ж? Скажемо так, це була б якась весела сила, барвиста.
      — Ну от Шуфрич веселий.
      — Мені більше подобається інший Нестор Іванович. Шуфрич — він же  комсомолець. Але якщо без жартів, Пашковський їх називає купецькою гільдією, а не ВР. Вони вирішують свої суто кланові інтереси, те, що цікавить їх, тільки їх, цих 450 чоловік — ділять якісь портфелі, переходять із фракції у фракцію, що абсолютно нецікаво і непотрібно основній масі населення України. В той час,  як є серйозні речі — є народ, люди, справедливість-несправедливість, все це можна вирішувати. Чогось завжди наші митці, а особливо ті, якi в парламенті, — на боці благополучних і ситих. А не всім добре, — більшості — недобре, і це не значить, що вони погані, ліниві, не працюють. Це все брехня. Вся власність, яка була ще 10 років тому, вона ж була чиясь, хтось її створював, в один момент 99 вiдсоткiв стали безштаньками, без будь-якої власності, а 1відсоток  в силу свого міфічного  інтелекту заволодів усіма багатствами. То в мене питання: де їм видали ці гроші, отим найбагатшим людям України, які в списках, рейтингах — у партійній касі, в касі КГБ, в касі ЦК ЛКСМУ, на сходці братанів із общака, де? То вони заробили? За помахом чарівної палички створили заводи, нові технології? Чому хтось розпоряджається навіть надрами, лісом? Тобто те, чим займаються ці люди в парламенті — це якийсь лєпєт дитячий.
      — Кажуть, ти теж обуржуазився, купив квартиру в Києві, модну кухню…
      — Я ще можу додати компромату: користуюсь громадським транспортом, живу в найкращому місті України… Але якщо вже пішла така розмова,  крім кухні ж нічого нема, кімнати ж — порожні. Розкладачка стоїть, Вінграновського, думаю її привласнити поки що…
      Колись у Будинку вчителя я підійшов до Ліни Костенко із мікрофоном, щось записати, а вона каже: «О, і ви, Павле, туди ж». Я кажу: «Куди ж?». — «Ну, от і ви пішли працювати». Я записав інтерв’ю, пішов собі й думаю: я заробляю на шматок хліба, а що від мене хочуть побачити — що я їжджу по Хрещатику на тачанці чи на коні, обмотаний стрічками кулеметними? Тому казать, що обуржуазився…. Iз заводу я вирвався, слава Богу, його залізні ікла мене не перемололи, як перемололи моїх друзів і всіх тих, хто в романі згаданий.
      — Роман дуже вітальний, незважаючи на те, що середовище і життя там описане доволі-таки депресивне. Чому столичні тусовки творчих людей виглядають у літературі такими декадентськими і депресивними, мертвими, а пролетарський невеселий роман виглядає дуже життєствердним, як ти це поясниш?
      — Не знаю. Може, все залежить від погляду. Як казав Вінграновський: «Я колись читав, що Пікассо сказав, коли в нього запитали, що важливіше: про що чи як, Пікассо відповів — важливо, хто. Так от, мені здається, що можна й про цих людей написати, хто там ковтає екстазі, танцює «на бжєсарє» в нічних клубах, побачити  деталь, нерв і талановито відтворити, чесно і випукло. Бо я не можу писати про плями на стіні, про театр тіней. А часто пишуть про якісь пластмасові речі, пластмасовий світ, і то не люди — вріж їм бритвою шкіру, потече не кров, а вивалиться якийсь чіп, вилізе провід. Як воно може буть цікаво?
      У романі мало песимізму не тому, що я такий бадьоренький оптиміст, світ там  заряджений чимось іншим, якоюсь іншою енергією, енергетикою. І навіщо додавати у світ ще й  свою краплю безпросвіття. І так усі знаємо, що життя кінчається — оце головна людська трагедія.
      — Тема смерті тебе хвилює, але як ти iз собою домовився, як ти вирішив для себе це питання, які аргументи навів?
      — Ніяк не вирішив, залишив це за завісою. Мені здається, одне з рішень — приєднатися до чогось колективного, до чогось великого, до нації, скажімо, до віри, бо сама людина, ну що вона? Раз — і її нема.
      Хоча митець і повинен пестити своє «я», але в якомусь сенсі я бачу вихід у поверненні до «ми», до категорій великих, колективних, вічних. Зрештою, це кожен вирішує сам  для себе: що буде там — одне суцільне питання. А за великим рахунком, я можу писати лише про кохання, смерть і Вітчизну.

«Не будуть каркать — i все буде добре»

      — Із твоїх текстів можна зрозуміти, що ти любиш авантюри…
      — Уся література почалася з пошуку пригод. Зміна ландшафтів, мандри, життя і смерть. І вся «Кляса» на авантюрі, це пошук  пригод, я так жив. Я працював до дзвінка на заводі, коли, як казав мій друг Єгор: «Я каждую минуту, проведенную за забором, считаю личным оскорблением». Ми весь час шукали якихось пригод на свою голову, хтось знаходив, хтось ні. Єгор знайшов, він уже чотири рази сидить, зараз  у Кременчуці, підозрюю, там, де й Янукович. До речі, сьогодні він мусить звільнюватись. Позавчора він мені прислав листа: «Меня должны освободить, но у меня задолженность за следственный эксперимент, вышли мне 52 гривны, тогда я выйду, а то ты знаешь, я по жизни иду в дурных «ботиночках». Ну я йому вислав, написав: зміни «ботіночки». Не знаю, вийшов він чи ні. Пригоди всі описані в «Клясі», але я ніколи не кажу, що там було якесь геройство, це було нормальне життя, так жили мільйони людей і живуть. Це — дурне життя люмпен-пролетаріату. Але з нього іноді виходять досить рідкісні люди. Такі як Лімонов.
      — Твоя любов до Лімонова загальновідома, а як ти з ним познайомився?
      — Я йому написав листа ще в Запоріжжі. А потім з’явилась змога зателефонувати йому  з Києва. При тому, що він уже створив партію, працював «с людьми и с идеями», він виокремив мене і дуже тепло спілкувався, зав’язалося листування. Потім його посадили, і я йому писав  у тюрму кілька разів, телеграму послав — йому виповнилося 60 у тюрмі. Як на мене, це і є приклад того, як треба зустрічати ювілеї — не кунять у президії. А потім мені прийшла відповідь: «Павел, я вам писал из тюрьмы, мое письмо было полно тюремной благодарности, но оно к вам не дошло, видимо, или власть, или письменники его заныкали, сейчас я уже не смогу его повторить». Я послав статтю, яку надрукувала «Україна молода» до його 60-річчя,  і він написав: «Я воспринял это как признание меня Украиной, хотя я сейчас понимаю, что это глупо, потому что и в Украине хватает людей, которые меня ненавидят, но тем не менее». Зараз я йому не пишу, але дзвоню. Він робить багато речей у політиці абсолютно для мене неприйнятних, і як політика я не хочу його коментувати, розглядати, тим більше ним захоплюватись. Це окремо — письменник і політик, письменник він дуже, дуже..
      — Як би ти окреслив  свою тему в літературі?
      — Тему не знаю, а жанр — жорсткий реалізм, неореалізм. Мені дуже важливо, щоб це був саме реалізм, щоб я міг у це повірити, помацати, узнати. Був такий жарт, що модерніст малює так, як мислить, імпресіоніст — так, як бачить, а соцреаліст — так, як чує. Так от, я не хочу так, як чую, а — так, як відчуваю.
      — Чи відчуваєш себе чиїмось послідовником у літературі?
      — Мені подобається думка, що онуки схожі не на батьків, а на дідів. Період двадцятих років мені видається найцікавішим в українській культурі — це Яновський «Чотири шаблі», Семенко, Куліш, весь отой культурний бульйон харківського періоду українізації. Але не вважаю себе чиїмось послідовником. «Бути все життя марксистом — це означає бути епігоном Маркса»…
      Тим більше, що культурні авторитети, в моєму розумінні, не є щось залізобетонне. Я впевнений, і у тебе в 17 років були уподобання поетичні одні, а в 25 — інші. Так і в мене воно змінювалось,  мені подобається щось таке кострубате і дуже правдиве, примiром, Буковські, Селін, Жан Жене, Лімонов, Міллер. А нашим письменникам завжди бракувало пригод, або вони у нас  дуже правильні, або нинішні кинулись в абсолютну неправильність, але вони якісь ялові.
      Подобається Тютюнник,  Микола Вінграновський як прозаїк. Ось недавно я відкрив Миколу Кравчука, несправедливо те, що він живе у Тетієві, віддалено від Києва, і про нього вже треба комусь щось доводити, казати, що є такий. Хоча він абсолютно цього не потребує.
      — Для того, щоб писати вірші, часто потрібна якась травма психологічна? Було в тебе таке чи ні?
      — Травм ніяких не було, але поезія — це щось нервове. Потрібен неспокій. Я думаю, поштовхом була національна роздвоєність: чому я повинен придурюватись, якщо я думаю однією мовою, говорю іншою, ця роздвоєність знесилює. У розмовах із батьком я відчував — десь він не такий, що це — якесь підпілля, що це — не нація, а підпільна організція, щось таке загнане. Вже доходило до того, що українське — це щось ущербне навіть фізично, бо українською говорили тільки прибиральниці. Поетів-карбонаріїв або високочолих інтелектуалів я не бачив у Запоріжжі. І ще якісь анекдоти про дурного хохла.  Ця роздвоєність, може, і була травмою.
      — Самотність — це не створення штучних дистанцій для підтримки натхнення, це не стимулятор?
      — Ні. Це стан, який переживає кожна людина. Манекен хіба не буває самотнім. Інша річ, щоб цей стан не затягнувся і не перетворився на крижаний егоїзм. І тоді виходить: «Я одін і на утьосє…», починають щось віщати… Я теж, надувши щоки, вважаю себе іншим. Але я не самотній, підкреслюю, я — щаслива людина  в тому сенсі, що я відрізняюсь, слава тобі, Господи, від  більшості українських літераторів: при всьому бажанні слави я не хворий на себе, я не вважаю себе нещасненьким, я не хочу длубати виразки — все нормально.

Я не граю поета, і — налаштований на щасливе, хай драматичне, можливо, але щасливе  буття… І я одмітав ці діла, коли мені казали  калинопідіймальні тітки-поетеси: тільки бережіть себе, пишете ви добре, але знаєте, Симоненко, Стус — бережіть…і починали… Все буде добре. Не будуть каркать, і все буде добре.

Джерело: Україна молода

Залишити коментар

Filed under Вольвач Павло

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s