Лесь Подерв’янський про життя як кунг-фу Ткаченко UA.

28 березня 2012 р.
Доброго вечора! Це “Tkachenko.ua”. У нас сьогодні в студії відомий письменник, художник Лесь Подерв’янський.Вітаю вас! Вітаю! Вам зараз близько 60-ти? Буде цього року 60. І ви досі займаєтесь кунг-фу? Так. Ніколи не припиняв. Скільки разів на тиждень? Десь два. Два? Да. Це тренування в залі. Але вдома теж. І скільки років займаєтесь? Я почав десь з 24-х. Досить пізно. Ого! І весь цей час займаєтесь? Так. Два рази на тиждень щонайменше? Да. Ну, інколи буває по різним обставинам пропускаю. Але це вже, так би мовити, спосіб життя. Мені так комфортно. А скільки триває тренування – годину, дві? Дві години. А яким чином в Радянському Союзі ви дізнались про існування кунг-фу? Це було абсолютно outlaw, це додавало смаку, тому що ми займалися всі, звичайно, нелегально. І потім у людей були неприємності. У мене, слава богу, не було, але кілька людей посадили ще при “совку” за викладання всього цього. Були цікаві часи. А де ви зустрічалися? Ми, звичайно, наймали зал в якійсь школі чи спортзалі і так… Але нелегальність цього всього надавала присмак романтизму і чогось справжнього. А чому, що дає кунг-фу, наприклад, протягом такої кількості років? Воно дає все. І чим більше я займаюсь, тим більше я доходжу висновку, що кунг-фу – це все. Це живопис, це відносини з друзями, з жінками, це спосіб мислення. Це абсолютно все. Життя як кунг-фу. Спосіб. Мені це багато в чому вставило просто мізки, тому що я ще в 24 був досить дурний. А що означає “життя як кунг-фу”? Це важно в такій програмі короткій все описати. Але якщо максимально коротко, то кунг-фу пов’язано з буддизмом і даосизмом дуже тісно. І принципи буддизму і даосизму… Тому, що буддизм і даосизм – це не теорія, це дія. І ти вчишся правильно жити і правильно відповідати на виклики життя. Це далеко не те, що розуміють часто-густо як вулична бійка. Це тільки один аспект. І от такий [маленький, крихітний] насправді. А бойові навички вдалось якось застосувати в житті чи не довелось вам цього? Ну, так. Але чим більше ти займаєшся і чим більша твоя майстерність, тим менше в тому потреби. Тому, що при високій якійсь майстерності ти можеш не доводити до бійки. І у тебе нема тих амбіцій. Якщо тебе, наприклад, на вулиці назвали “козлом”, звичайна людина полізе в бійку, а ти не полізеш, тому що ти просто можеш його вбити. І відчуття того, що ти можеш його вбити, дає тобі те що ти його не вбиваєш. Ви і художник, і письменник. Але переважній більшості українців відомі як письменник. Ким ви себе вважаєте самі в першу чергу? Просто я взагалі про це не думаю. Тому, що бог дав мені певні здібності, які є всередині мене. І я їх тим чи іншим чином виплескую назовні. За фахом я художник і я працюю регулярно як художник в майстерні. Просто приходжу і щось там малюю. Це моя професія. А пишу я від випадку до випадку. Я не можу назвати себе професійним письменником с точки зору, наприклад, Флобера чи Хемінгуея, який починав ранок з того, що 10 сторінок він має написати. Ні, у мене такого немає. Я пишу тільки коли в мене в голові щось свербить і треба назовні його викинуть. А живопис – то зовсім інша річ. Я кожен день займаюсь живописом. А скільки часу іде приблизно, щоб намалювати якусь картину? Буває по-різному. Буває, щось виходить дуже швидко, буває повільно. Буває, щось не виходить зовсім і відкладаєш цю роботу і не хочеш її бачити. Потім проходить деякий час, ти її дістаєш і бачиш – о, так тут зовсім небагато лишилося зробити!.. Тому, що око замилюється. Тут такий процес. Дує важко його якось формалізувати. Наскільки важливо для художника, щоб його картини не стояли в рядочку, а висіли або в галереях, або в приватних колекціях? У мене завжди було відношення до своїх робіт… Я не знаю, як у всіх художників, а в мене було таке, що я люблю свою роботу, поки я над нею працюю. Як тільки я її зробив, я починаю охолоджуватись до неї. І потім все більше, більше і більше. І вона не має застоюватись в майстерні. Це як донька, яка не вийшла заміж. Її треба подарувати або продати. Взагалі ідеальний стан, коли в майстерні білі стіни і робіт нема. Тому, що старі роботи прив’язують тебе до себе самого вчорашнього. А ти маєш жити сьогодні і завтра. І твої роботи завтра не мають бути такими, як вчора. А старі роботи тягнуть назад. Тому я намагаюся позбутися своїх робіт. А з чого ви більше живете, чим більше заробляєте все ж таки – творами саме художніми чи творами літературними? Живопис. Живопис? Тому, що літературна творчість як така… Я, чесно кажучи, не знаю, як виживають наші письменники. Я далекий від цього. А живопис – це об’єктивна цінність, яка має свою ціну. І, звичайно, добре, якщо вона продається. Як і коли виникла оця провокаційна ідея – використовувати у творах ненормативну лексику? Тут немає ніякої провокації. Ми живемо в країні, де люди говорять саме так. От вони так говорять. І погано це чи добре – це не моя справа. Я це фіксую. Можна сказати, що це погано, модна сказати, що це добре. Комусь подобається, комусь – ні. Але лексичний пласт у людей с цій країні саме такий. Є прошарки суспільства, наприклад, котрі так не говорять. Наприклад, греко-католицькі священики говорять зовсім інакшою мовою. Але я їх не знаю. Можливо, якби я знав їх і написав про них п’єсу, там не було би цієї мови. Для кожного прошарку суспільства характерна своя мова. І я просто знаю цей прошарок. І ніякої провокації тут немає. Але, все ж таки, ви художник, ви займаєтесь кунг-фу. І зі сцени ви читаєте достатньо heavy-metal. Я не бачу тут взагалі проблеми. В цивілізованих країнах в сучасному мистецтві (це стосується всього: і літератури, і живопису, і кіно, і театру – всього) існують тільки 2 табу. Це вбивство, тобто насилля – не можна вбити, наприклад, курку – і дитяча порнографія. Все! На цьому табу закінчуються. І я не ділю слова на погані і добрі. Слова нейтральні. Але ясна справа, що це драматургія. І коли говорить якийсь персонаж, то це персонаж говорить, а не я. А публіка реагує переважно не тільки на зміст, а на ці експресивні, емоційно забарвлені слова в першу чергу. Тут же справа в тому, що ця драматургія – вона має декілька шарів. І кожен сприймає настільки глибоко, виходячи зі свого культурного бекґраунду. Одні сприймають упаковку, другі залазять вже в коробочку, а треті дістають з коробочки щось. Там не так все просто в цих п’єсах. До речі, от в тому році коли була “Павлік Морозов”, мама сказала, що вона дуже хоче подивитися “Павлік Морозов”. Я сказав: “Ти впевнена?” Вона сказала: “Впевнена”. Вона сиділа в партері. А мати взагалі не переносить матюків. От так от у неї склалося. І не вміє ними користуватися. Вона сказала: “Ти знаєш, я не помітила жодного. Мені так все сподобалось”. Ви ж з творчої сім’ї? Батько художник, мати – академік. Художник? Да. Вона якось намагалася впливати на те, що “це добре, синку”, чи “погано”? Ну, що ж не зробиш. Дітей, якщо вони не є маминими синками, їх виховує вулиця. І від цього ти нікуди не дінешся. І, з одного боку, це погано, а з іншого – добре, тому що вулиця виховує характер. І головне – в яке середовище ти попадеш. Мені поталанило, тому що всі мої друзі з вулиці були такі ж самі ідіоти, як я. Але вони були всі теж люди творчі, художники. Але всі все одно хулігани. І все дитинство і юність – це були абсолютно деструктивні вчинки, так би я сказав, які закінчувались чим завгодно – і бійками, і приводами в міліцію. Все було. Ви жили десь тут, в центрі? Ні. Я жив у будинку художників. Це не робочі окраїни. О!.. В 60-70-ти роки цей райончик був досить крутий. Так? Так. А що там відбувалося? Там відбувалося все. Внизу на Мєчнікова і зараз є цей гастроном. Раніше там стояла така дерев’яна ятка, яка торгувала водкою. А навпроти був морг. А далі туди на Печерськ ішла так звана “собача тропа”, яка і зараз збереглася. Там жили страшні хулігани. А в морзі працювали працівники моргу. Мі їх знали. Це була сім’я і вони приходили в цю ятку і купували 2 стакани водки і пиріжок. І у них була собака такса. І голова сім’ї випивав і передавав пиріжок свої жінці бабі Ірі. І та випивала, занюхувала пиріжком і кидала таксі. От. І там завжди товпилися ханиги і хулігани біля цієї ятки. І тут з’являлись ми. Нам було років по 7-8. і ми в Жовтневій лікарні знаходили якісь… Хірург відтягав руку і викинув кудись. Ми садили її на палку і ходили як з штандартом римські легіонери і співали “Хиросима не должна повториться”. Всі матюкалися, кидали в нас пиріжками. (сміються) Я по собі відчув, що мені якось читати їх легше, ніж слухати. Кожен вибирає те, що йому подобається. Спочатку, коли ці речі вийшли на дисках, всі казали, що їх можна тільки слухати. Потім… Ще у покійного Сашка Кривенка була ідея їх видати. Їх видали в “Кальварії”. Сказали: “О, ї ще можна читати. Але вони не сценічні”. Того року ми поставили “Павліка Морозова” і виявилося, що дуже сценічні. Тобто кожен може вибрати. А сам я не знаю, що краще. А коли ви починали ці екзерсиси, ви сподівались на такий успіх і що будуть видаватися книжки, ставитися п’єси? Взагалі, може це здасться дивним, але я така людина, котра зовсім не думає про успіх. І мене навіть це дратує. Тому, що людина, яка займається мистецтвом, не про успіх повинна думати, а повинна займатися мистецтвом. А слово “успіх” кореспондується у мене зі словом “бездарність”. От бездарність завжди думає про успіх. А художник, письменник, актор думає про те, щоб зробити хорошу роботу перш за все, щоб само реалізуватися в цій роботі. Тому, що коли ти думаєш про успіх, це зовсім не те. Це неправильно. Ви минулого року поставили “Павліка Морозова”, а цього року збираєтесь поставити нову п’єсу. Вона називається “Сни Василіси Єгорівни”. Так. Ну, це ми, власне… А що це? Режисер не я. Я автор і сценограф, тобто художник-постановник. А режисер Андрій Критенко. Це мій давній друг, який живе зараз в Німеччині і приїжджає сюди. Ми з ним працювали колись на початку 90-х. ми з ним ставили “Оргію” Лесі Українки – я як художник-постановник, а він як режисер. Я навіть пектораль за неї отримав за сценографію. І ми зрозуміли, що нам дуже кайфово працюється разом, що ми створені один для одного. Це дуже рідко буває насправді. І такий кайф, який ми отримуємо від роботи удвох, просто неможливо описати. І того року у нас так склалося, що один наш знайомий друг Толя Демчук – одеський фалерист і меценат – він спонсорував виставу “Павлік Морозов” і ми це зробили буквально за місяць, от так. І після цього нас запросили менеджери “Crystal Hall” і сказали: “Хлопці, з задоволенням, ставте у нас. Ми все робимо”. І ми погодились. І так виникла ідея. “Павлік Морозов” це була одна п’єса. А це буде мікс із 6-7-ми п’єс. Там буде багато світла, музики. Правда! У нас буде грати вживу композитор і музикант з Німеччини. Це зірка авангардного року Маркус Бірклі. Він буде на сцені. До речі, дуже файна наша співачка Gorchitsa у нас буде теж. Вона у нас грає. Вона грає драматичні ролі там і буде теж співати. Вона буде вдвох з Маркусом. Ставити світло у нас буде теж зірка цього мистецтва, режисер по світлу Петер Мюллер, який (так, між іншим) і “Ла Скала” ставить світло. А у нас просто, оскільки він наш друг, він зробить це по дружбі. І актори нашої трупи, які в “Павліку Морозові” були задіяні. В тому числі таки прекрасні, я вважаю, непересічні актори як Микола Вересень – рівень просто Марлона Брандо. Прекрасний актор Олег Примогенов, Олена Рєпіна й інші. Сергій Калантай. Це нагадує такий своєрідний дружній сейшн, а не якусь серйозну підготовку до вистави. Зібралися друзі і роблять… Ну а як же ж можна інакше? Знов-таки, життя – одноразовий посуд. Витрачати його не варт. Тільки друзі, для яких це кайф, можуть зробити щось добре. Другу ж не можна сказати, що він щось робить неякісно? Він де ж друг. Можна. В театрі все можна. І якби ви просто були на репетиціях, це жахлива абсолютно атмосфера. Там стоїть… Лаєтесь? …густа матірна лайка, сльози, причому жіночі. Все це… Але коли репетиція закінчилась, все це залишається там. Без образ. Це робота. От так – і все. Всі розуміють, це так воно. Які основні історії в цих п’єсах будуть, про що вони? Там, значить, буде “Василіса Єгорівна” це перша п’єса. Остання п’єса буде замикати – це “Король Літр”. “Король Літр”? “Король Літр”. Найбільш політизована з усіх п’єс. Потім ще там буде “Місце зустрічі змінити не можна”. Потім буде “Остановись, мгновенье, ты прекрасно” і “Діана і Нірвана”. Тобто це збірка різних ваших п’єс. Да. Але вони будуть так плавно перетікати одна в іншу. Там сучасна буде абсолютно сценографія умовна і дуже багато відео, яке буде підтримувати те, що буде відбуватися на сцені. Там дуже великий екран і буде ще два бокових екрани, на які буде проектуватись відео, яке спеціально робиться для цього. А чи могли б ви глядачам пояснити коротко. От ви кажете, що там є три пласти. Про що ця п’єса? “Павлік Морозов”? Так. Там дуже багато шарів. Це постмодерний такий міф з радянської і античної міфологій. А задум у мене народився колись дуже спонтанно. Я подумав, що, наприклад, оця територія – Україна, Росія – це країни патріархального сприйняття дійсності. Тобто батько – це все. Всі інші – ніхто. Тому батько, який вбиває сина, це завжди герой. Ми пам’ятаємо Тараса Бульбу – він герой, убив сина, все дуже добре. Іван Грозний вбив сина, все харашо. Петро І. І таким чином у мене дивно перевернулося в голові, що якщо батько може вбити сина і йому нічого за це не буде і він герой, насправді син має повне право вбити батька і буде таким жде героєм. І він в мене зайшов навіть далі. Він убив не тільки батька, але й мати, всіх повбивав. І буквально іде тут же пере хльост на античні всі міфи. Тому, що згадаймо Ореста, сина Агамемнона, який вбиває матір, тому що вона вбила батька. Він як помста за це вбиває матір. І Павлік Морозов, і Орест – це дуже схожі речі. І на нього насилають цей ??? і потім його переслідують. Всі ці речі дуже пов’язані. Тут і далі можна фантазувати, тому що якщо, наприклад, Павлік Морозов вбиває батька, він стає символічною фігурою, яка забиває цвях в домовину патріархату. Тобто на Павліку Морозові патріархат закінчується. Таким чином він такий негативний, але герой. Можна будь-що фантазувати. Але мистецтво не має моралі. Мистецтво і мораль – речі зовсім різні. Мистецтво має займатися мистецтвом і щось в людях… Ви зараз використовуєте образ Павліка Морозова для таких достатньо гострих сучасних інтернет-замальовок, відео-замальовок. А що це за жанр і навіщо він вам? Це дуже несерйозний жанр. Мені просто подзвонили друзі і сказали: “А давай”. Я такий по характеру, що “А давай”, потому що головна мотивація дуже проста: життя повсякденне дуже одноманітне. Ну як хом’як крутиться в колесі. Іноді у хом’яка щось тут виходить, він вистрибує з колеса. І у мене така думка, що саме у ці проміжки часу він живе. Справді. А не тоді, коли він в колесі. І для того, щоб жити більш-менш осмислено, життя треба бути режисером. І для цього потрібно робить от такі речі. Тому, що нам просто весело, коли ми це робимо. От і вся мотивація. Тобто ніякого політичного підґрунтя… А і тому то й справа, що ми, коли почали це робити, ми вирішили, що ми не будемо займатися політикою, тому що політика – це коли ти підтримуєш одних, а мочиш інших. А якщо ти мочиш всіх, хто підставився, ми ні за кого. Вас же все одно модна було побачити на вулиці під час підтримки, здається Луценка. Але це не стосується проекту. Це моя особиста громадська позиція. А проекту це не стосується. Тому, що коли такі речі робляться з політичним підтекстом, воно завжди воняє. А от коли тобі абсолютно пофіг, та партія, та партія… Ми вирішили, що ми ні за кого, по одній простій причині, що ніхто не за нас. І тому, якщо хтось підставився з будь-якої партії, м його обсьобуєм. От і все.

Початок. Я читав, що у вас була ідея зняти фільм якийсь. Чим закінчилася ця спроба? Ідея не закінчилася, тому що я написав літературний сценарій ,потім ми з режисером написали режисерський сценарій. І всюди тикаємося і шукаємо гроші: “Дайте нам гроші – знімемо добре кіно”. Тому, що я вмію добре писати, а мій режисер – це молода дівчина, яка закінчила один із найкращих вузів у світі, це в Нью-Йорку. Її вчителями були Спайк Лі і Скорсезе, їх там навчили, як знімати американське кіно таке. І от кажемо: “Давайте нам гроші – ми знімем кіно”. Але щось ніхто не несе. Про що фільм? Якщо дуже коротко, то це така стьобова і постмодерна версія української Попелюшки. Але там настільки всього багато закручено, тому що сюжет – там паралельно відбувається 3 чи 4 паралельних лінії, які всередині всі сходяться разом і починається інтрига. І це мікс навіть десь пародійний. Можливо там десь хтось прочитає Тарантіно, може. Не знаю. З багатьох стильових шарів, які обстобуються. Там елементи індійського кіно є, елементи фільмів жахів, тому що там є вампіри. Там є елементи гонконгських фільмів кунг-фу початку 70-х. Гра стилями там теж є. Але це історія Попелюшки. В центрі історія української дівчини, яка живе в селі. У неї є зла мачуха, дві сестри-дебілки. А вона красива, розумна. Але ми не знаємо, хто вона, тому що походження її загадкове. Але це з’ясовується лише в кінці фільму, хто вона. І все крутиться навколо неї, вона є центром. А ви якось казали, що самі Інтернетом не дуже користуєтесь. Я зовсім не користуюсь. Чому? Я тільки користуюсь, якщо мені щось треба послати. Я кажу дружині, вона це робить. Чому? Ну просто мені не цікаво це. Всі люди, перепрошую, старшого покоління якось ставляться зо Інтернету так, відсторонено. Ні, ні! Моїй мамі 86 років. Вона присіла на Інтернет і її звідти за вуха не витягнеш. І коли недавно ноутбук прийшли ремонтувати і 2 дня вона була без ноутбука, вона на стіни лізла. Так що не всіх старих людей… Чому запитав про Інтернет и про старше покоління. Ви переважно спілкуєтесь з людьми вашого віку чи з молодшими? Для мене взагалі немає цієї проблеми. Я ніколи не був прив’язаний ментально до свого покоління. І я бачив дуже багато людей, які виглядали старими ідіотами років у 25, і я бачив абсолютно молодих, з молодим “чердаком” людей у 80. Тому я спілкуюся з людьми і не дивлюсь на вік. Мені приємні і молодь ,і старі. Головне, аби вони були або такі розумні, як я, або краще навіть розумніші, ніж я. У мене дуже критерій простий – я не люблю спілкуватися з ідіотами. А ідіоти – вік на це не впливає зовсім. (сміється) Ідіотів повно і молодих, і старих. А ви тричі були одружені. Зараз третій раз, так. Третій раз одружені. Так. А що означають жінки для вас? Ну жінки – без них ніяк. Хоча інколи вони заважають. Кохання заважає. От коли ти закохуєшся, воно заважає жити, працювати. І тому, якщо и хочеш щось робити, треба кохання мітлою гнати від себе. Але кохання ж надихає на творчість і все таке. В мене навпаки. Я не вмію сублімувати. Я забуваю про все, закохуюсь і все, до побачення робота. Пірнали повністю і все. Да. От, на жаль, так виходило в мене. Просто коли ти сильно закохуєшся – це не тільки я, я бачив і по своїм друзям – ти перетворюєшся на такого напів-ідіота. І потім друзі приходять до тебе з пляшками і кажуть: “Ми його втрачаємо. Що робить?” Наливають тобі. (сміються) Панькаються з тобою, ніби ти хворий на рак. От таке. Я прочитав один з ваших творів – “Кацапи”, здається. Є такий. Яке у вас ставлення? Ви, в принципі, вважаєте себе українським патріотом? Можете описати, чому народився цей твір? Спостереження. Там майже нічого не придумане. Я якось їхав в поїзді в Крим. І в мене дуже добре вухо. Я все це сублімую потім на папері. Опинився в середовищі цих “кацапів”. (сміється) І потім з’єднав ці лінії – людей, які їхали в поїзді, і тих кацапів, у котрих ми жили в Криму. От і все. Люди часто шукають там якусь політику. Але врешті-решт українці побили кацапів. Да, звичайно. Це мені було приємно, чесно кажучи. (сміються) Тому, що в історії завжди було навпаки. Це просто спосіб літературою якось виправити становище. Компенсувати. Компенсувати, звичайно. Ця компенсація нам завжди необхідна, українцям, для того, щоб ми почували себе на рівні з росіянами? У нас така історія, на жаль, що ми частіше програвали, ніж вигравали. А тоді, коли ми вигравали, ми не вміли користуватися цими виграшами. І ці виграші все одно перетворювались на поразку. На жаль, так. А оскільки так склалося, що тут була така досить вели кА територія, досить жирна, якою всі хотіли заволодіти – і турки, і поляки, і татари, і росіяни – а ми ніколи не могли дати раду цьому. І досить дивна така історія, але так склалося. І що поробиш? Коли ти сидиш всередині цієї території досить багатий і досить заможний і не можеш дати сам собі раду. І повинен від всіх цих агресорів, озброєних до зубів, якось оборонятися. І воно то виходить, то не виходить, частіше не виходить. І що тут поробиш. Від цього тут така ментальність. Це вам належать такі слова, що “Україна як держава не могла існувати”? Я правильно цитую? Я сказав трошки не так. Я сказав, що така держава, як зараз, нікому не потрібна. Тому, що вона не виконує своїх функцій. Така держав, як зараз, не має права на існування, тому що вона не виконує жодної функції, задля якої вона створена. Ви ж вивчаєте кунг-фу. Може це карма така? Має пройти ще багато років для того, щоб кожен подолав свій шлях. От да, в даосизмі є такий постулат, що ми ніколи не знаємо, що добре, що погано. Тому мі не можемо казати з усією впевненістю, що це от зараз – це погано. Можливо, це погано для того, щоб потім було добре. А потім, коли настане добре і ми будемо радіти, а мудрий не буде радіти, тому що він знає, що буде погано. Але це вже дуже глибоко я копнув. Ви не думали емігрувати ніколи? Ви ж художник, могли б заробляти собі на життя, сидячи десь в Нью-Йорку. Я досить лінива людина. І якби я хотів би, я б емігрував щ з “совка”. В “совку” це мало значення. Тому, що “залізна завіса” і тоді всі люди ,які були менш ліниві, ніж я, всі мої друзі емігрували – хто в Париж, хто в Америку. А я, оскільки лінивий, не думаю взагалі про майбутнє ,я нікуди не емігрував. А зараз це вже не має сенсу і навіть не через вік, а просто тому, що ти можеш поїхати будь-куди. І коли ти в тюрмі сидиш, наприклад, як в “совку” то має сенс тікати за стіни тюрми. А зараз – чого ти? Пішов і поїхав будь-куди. В Європу, в Америку – немає проблем. Ти можеш, наприклад, долетіти до Америки за 7 годин і за ті ж самі 7 годин ти можеш приїхати на машині в Івано-Франківськ. Так що різниці немає ніякої. Світ став тісний. Є така версія, що ця забарвлена експресивна лексика використовується, чи люди, які її використовують в побути, в повсякденному життя, – це своєрідні такі дітлахи, які ще не позбавилися дорослої опіки. Чи не говорить це про те, що стан суспільства теж знаходиться в своєрідному такому дитячому віці? Я не думаю, тому що лаються абсолютно всі народи. І, до речі, я не принижував би так англосаксонську, американську лайку, як це люблять робити: “От, краще нашого руського мата нічого нема!” Нічого подібного. В Бронксі лаються… просто люди діляться на тих, хто вміє це робити, і хто не вміє і це дійсно дратує. Коли підлітки, у них злітає це з губ просто як лушпиння сємєчєк, то це дратує. Тому, що от їх треба послати в армію і в армії їх навчать, як треба. Тому, що там є поезія мови. (сміються) Я вперше, коли втрапив в армію, я зачарований був цими словесними обертами, які я почув. Я не буду зараз… Ну, будь ласка. Наприклад, напередодні Нового року замполіт каже: “Пить не можна, тому що на нас нападуть імперіалісти”. Говорив, говорив – всі все одно напились п’яні. І приходить командир полка і бачить – стоять всі в сраку п’яні. Він каже: “Что за полк! Шатаются в строю, как клизмы в жопе!” Опа. (сміються) Оце поезія. Так міг би сказати Платонов. І дуже багато такого там. І коли я все це почув, я подумав: о, а мені казали, що в армії служать одні дебіли. Нічого подібного!.. Люди, які так говорять, зовсім не дебіли. А де ви служили? В піхотному полку в Білій Церкві. Звідти почалася літературна творчість такого характеру? Я завжди щось писав. Я писав і до того. Перший мій опус був, коли я тільки навчився писати, а це мені було 5 років і я писав такими печатними літерами. І я одразу ж зробив комікс, в якому я зобразив дідуся і бабусю у вигляді чортів і ще якісь похабні там написав на них віршики – в 5 років! (сміються) І це було знайдено, і я був покараний. Я стояв в кутку. Так що… А звідки в 5 років похабні віршики? Ну як? Ти ростеш в інтелігентній сім’ї, тебе бережуть. У тебе є дідусь, який закінчив класичну гімназію, є інтелігентна бабуся і є батько і мати. Тобто ви киянин і інтелігент в третьому поколінні? Да. Не в третьому, а в сто п’ятдесят якомусь там. І от тебе віддають в дитячий садок. Достатньо двох-трьох разів походу в дитячий садок – і все, ті вже все знаєш. Все те, чого тебе не навчили мати, батько, дідусь і бабуся. але що тебе навчать товариші з дитячого садка, старші і мудріші за тебе. І, безперечно, що тобі десь в житті стане в пригоді. Тому, що не можна жити в цьому от життя, от таке, як воно є – я не кажу, погане чи добре, але таке, як воно є, його треба любити, таким, яке воно є – і бути такою оранжерейною квіткою, тому що зав’янеш дуже швидко. Достатнього якогось дурного погляду чи плюне хтось – і все, і ти зав’янеш. Тому необхідний, чорт забирай, цей дитячий садок. А як ви виховуєте своїх дітей, внук, доньку? Я взагалі-то вважаю, що найкраще виховання дітей – це виховання власним прикладом. Тому, що виховувати дітей не потрібно. Візьмемо, наприклад, дитину. І батько в цієї дитини – невдаха, п’яниця. Просто пересічний якийсь громадянин. І мати – лахудра. Він не буде їх слухати ніколи. Скільки б вони не насідали на нього: “Будь таким, будь таким”. Він бачить їх, він не хоче бути таким, як вони, він піде на вулицю і буде вчитися у свої старших товаришів. І все ж таки, ви залишитись в пам’яті сучасників не як художник, не як письменник, а як відомий матєршиннік – це як? Це все одно. Це все одно? Це все одно. Насправді ніхто з нас не знає, ким він лишиться. І тільки час поставить все на своє місце. А щодо цих речей, мені часто говорили про це, що, наприклад, “твоя літературна творчість перешиває живописну”. Я кажу: “Це не могло бути інакше”. Тому, що людина створена так, що вона мислить вербально, словами. 99% людей мислять словами, вербально. І тільки, можливо, якийсь 1 прошарок мислить образами – це художники. І те, що один художник намалював, адекватно може сприйняти тільки другий художник. Пересічний глядач, на жаль, не розуміє живопису. Це дуже-дуже мало людей є, яким це дано, якщо вони не професіонали. Тому живопис ніколи не буде цікавий широкому загалу. Тому навіть самий перфектний живопис ніколи не буде цікавий. Стати поп-зіркою живопису неможливо, якщо це справжній живопис, а не фуфло якесь одноразове і пропіарене. Справжній живопис – це тиша. Тиша і спілкування один-на-один. Без всякого піару, без нічого. Стати знаменитим художником, бути знаменитим художником неможливо, якщо ти справжній художник. А зараз світ так побудований, що насправді у мене є багато сумнівів в доцільності не тільки живопису, а й літератури. Я не думаю, що люди наступних поколінь будуть так вже щось читати. Хіба? А вони й зараз нічого не читають. Я просто знаю, я спілкуюсь з різними людьми. Я знаю, що я до 35-ти років прочитав майже все, що треба. І тому я зараз майже нічого і не читаю. Тому, що читати вже нічого. А їм трошки менше, можливо, ніж 35 років. Вони не читали нічого із того, що читав я. абсолютно. А без цього ти не існуєш як людина в культурі. Ти не можеш орієнтуватися. Починаючи з самих простих речей, з яких треба людині починати, – з Гомера, з Шекспіра. З Греції взагалі. І далі, далі, далі. європейська література, американська, латиноамериканська, російська. Все, я все це знаю. Але коли я з ними говорю, я розумію, що це білий аркуш, абсолютно. Там нема нічого. Замість цього вони сидять в Інтернеті і щось там клацають. Насправді, Інтернет – це дуже добре, якщо ти можеш в результаті Інтернету стати освіченим і розумним. Але він сидить там в цих “Однокласниках” і в “твіттері” і не знаю, навіщо він витрачає своє одноразове життя на це. Тобто ви говорите про певну деградацію, яка відбувається? Так. У мене є певні сумніви щодо… Ну, звичайно, люди, яким дано писати, завжди будуть писати, тому що мотивація дуже проста – вони не можуть не писати. Це стосується і живопису також. Художники завжди будуть по одній простій причині, що якщо людина малює, вона не може не малювати. І якщо ти залишиш її на острові, як Робінзона Крузо, вона все одно буде малювати. Хоча її картин ніхто не побачить. Вона буде це робити, тому що вона інакше не може. Але чи комусь це потрібно – оце питання. Тому, що якщо ніхто не цікавиться живописом і не читає книжок… Ну, побачимо. Принаймні, вони прийдуть на ваші п’єси. Ну, можливо. Можливо. Принаймні тут якесь дійство, грає музика, хтось скаче на сцені. Світло, колір

 

 

 

 

 

Джерело: Ткаченко.ЮА

Advertisements

Залишити коментар

Filed under "2011-2013", Подерв’янський Лесь

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s