Іван Марчук, художник: У Нью-Йорку бачив набагато більше «сміття», ніж в Україні

21 лютого 2010 р.

Популярності українського художника Івана Марчука в рідній йому країні значною мірою сприяло те, що він, єдиний українець, увійшов 2007 року до переліку ста геніїв сучасності (за британським рейтингом, що його уклала всесвітня консультаційна компанія «Creators Synectics»). Однак до сотні проекту «Великі українці» 2008 року митець не потрапив. Влада досі не спорудила обіцяного Музею Iвана Марчука — культурного центру на Андрiївському узвозi, перший камінь якого закладено ще 2005 року. Нині художник, що витворив авторський стиль «пльонтанізм» (вiд «плести», «пльонтати»: мазки фарби в його картинах сплетені неначе нитки у тканині), не часто тішить своїх шанувальників виставками, а тим паче годі сподіватися експозиції його творів не в столиці.
Про Україну й українців, про землю й рай, про живопис, про Далі і Пікассо – у розмові з Іваном Марчуком.

Іван Марчук– Я завжди думав: чого я ще не зробив? Чим себе здивувати? А якщо здивую себе, то здивую багатьох. Колись виготовляв кераміку, і мені було цікаво, бо не знав наперед, що вийде.  Але кераміку давно закинув, бо треба мати матеріальну базу, печі, глину, крім того, через кераміку не скажеш так багато, як через живопис. Але моя кераміка була така, якої не робив ніхто з керамістів. Нагадувала археологічні знахідки. Коли до мене приїжджали з Америки в сімдесятих роках, то хапали ці черепки, наче старовину.
…В автопортреті «Наперед заглядаючи» намалював себе у років так сто п’ятдесят. Коли був молодшим, то малював себе набагато старшим. Нині в молодість не занурююся, а дивлюся на себе такого, яким є тепер. Ніколи не озираюся назад. Треба бачити мету на горизонті і бігти до неї. Чому Україна бідна? Тому що всі дивляться назад, а не вперед. Коли будеш озиратися, то відстанеш, хтось обжене. Думаю, настане час, і в Україну прийде добрий господар. А може, приєднаємося до Європи, і вона нам допоможе, бо ми самі не можемо дати собі раду, нам потрібна нянька, з Німеччини чи з Японії.
– Хтось захоче бути такою нянькою?
– Захоче, якщо побачить вигоду, особливо коли тут зменшиться населення.
– Яку вигоду?
Іван Марчук– Їм потрібні земля і будинки. А люди трошки заважають. Для чого ми відкрили браму на Захід? Мільйони наших людей там працюють. Щоб наших людей тут було менше. Чому села наші так дичіють, вимирають? Бо люди не потрібні. Прийде фермер, як в Америці, де одна сім’я обслуговує як 10 колгоспів. Бо люди – непотрібний баласт для тих, хто торгує Україною, а нею вже давно торгують і розбазарюють. І це робити дуже легко, бо нема сили опору. Настільки вже наш нарід, наше село особливо – затуркане, забите, усе спивається. Землю обробляють частково. Якось їздив до Тернополя із зятем своєї сестри, дивлюся – поле ромашкове, виходжу сфотографувати. Запитую: хто ромашки засіяв? До самого горизонту ромашки. Він сміється: пшеницю не посіяли, то виросли ромашки. Я думаю: якби пшениця була, то ромашок не було б. Пшениця їх з’їдає? Але хто їх посіяв, де вони взялися в землі? Їду далі, а там такі ромашки, як кущі, високі, я їх обіймав, зробив багато гарних фотографій. То було щось неймовірне. Наче їх поливали, доглядали. Для мене як художника це краса неписана. Але якщо подумати масштабами країни і світової спільноти, що такі гектари землі не обробляють…
– Ви бачите вихід зі ситуації?
– Тільки в одному: коли прийде господар-варяг. Сам прийде. Бо в нас нема сили опору. А з іншого боку, наші люди так сформовані, що не хочуть, щоб хтось свій ними командував. Вони його з’їдять, від заздрощів, ревнощів. Чужого не чіпатимуть. Це менталітет такий. 12 років я жив у різних країнах, і не відчував, що там є заздрість, а в нас – на кожному кроці. У творчих колективах, педагогічних, лікарнях… Постійна і тотальна війна зі всіма. Якщо в селі хтось хоче бути фермером, до кажуть: «Я буду в нього працювати? Він же такий самий, як я».
– І коли прийдуть варяги, чим доведеться пожертвувати?
– Нічим не доведеться пожертвувати, вони візьмуть те, що їм належить і будуть командувати.
– І буде добре?
– Нам? Селянин буде радий, бо не наш командує ними. А з іншого боку, варяг привезе такі технології, що люди йому не будуть потрібні.
– І що вони з того матимуть?
– А людей мало залишиться до того часу. Через те, що Україна відкрила браму. І всі дивляться на Захід, де добре живуть. А людина хоче жити сьогодні. Бо щасливим майбутнім нас уже годували 70 років. А майбутнє – як за горизонтом горизонт. А далі – ще один, і ще один. У нас безлад, а також – війна. Наша власть – постійна війна всіх з усіма. А в світі – сім’я, дім і робота.
– Але ж ви поїхали з Нью-Йорка, втекли від такого, коли кожен у свій хаті…
Іван Марчук– Я не втікав. Я просто якось вижив себе там. Хоча трошки шкодую, бо не туди потрапив. Якби залишився в Австралії, то вже до України не приїхав би. Приїжджав би раз на три роки, набирав би масу матеріалів, українських пейзажів. Бо там пейзажі для малювання мені чужі, нецікаві, і в Америці теж. Моя природа — це моя природа, такої нема ніде у світі, малювати можу тільки свою природу.
– Що особливого є в Австралії?
– В Австралії — райське життя. Там райський спокій, мені було дуже файно. Крім того, я мав великий успіх, абсолютно незнаний художник. Мені сказали: «Через три — чотири роки ви будете художником номер один. Бо такого класу художників у нас одиниці». А що таке на материку бути художником номер один? Ти тоді маєш усі блага, тільки малюй собі і тішся, купайся, чи у своїх басейнах, чи в океані Індійському. Але в мене була мрія з дитинства — побачити Нью-Йорк…
Наступного дня після приїзду (1989 рік) піднявся на вежі-близнюки, які потім зруйнували. Тільки раз на них був. Мені аж дух захопило: Боже, де я? Я пишався, що я в Нью-Йорку, а вони там, у Києві, мучаться. Нагромадження фантастичне, візуальне, я ж художник. І так випало, що 11 вересня 2001 року я вийшов на вулицю, побачив дим, пішов на нього і дивився, як усе це падає. Уявив, що міг би і я там бути… Це пришвидшило моє рішення їхати.
– Вам цікаво, що про Вас пишуть?
Іван Марчук– Якщо інтерв’ю, то ні, бо це передбачувано. А якщо есеї чи дослідження, то цікаво. Трапляється, один на сотню, негатив, щоб вколоти. Але цей негатив надуманий, аж ніяк не відповідає дійсності. Бо якщо дивитися на моє мистецтво назагал, з позицій Рафаеля, то є що критикувати, безперечно. З позицій когось дуже модерного, концептуаліста, теж є що критикувати. Але тепер такий світ, що мистецтво дуже розмаїте, критеріїв оцінки мистецтва майже немає. Критерієм є певний час і опитування. Кожен художник завойовує людей, і те, скількох завоював, і буде критерієм того, що він на поверхні і вартий уваги людей.
Щодо українського мистецтва сьогодні, то не можна сказати, що воно тягне задніх, абсолютно ні. «Сміття» в Нью-Йорку я бачив значно більше, ніж в Україні. У кожній області є свої зірки, стовпи, і то не один. Та й молодь підростає. Але нині молодь більше стає комерційною, бо жити треба. У совєтські часи працював на державу, халтурив, а собі робив картини до шухляди.
– Як сприймають Вас молоді художники? Вони приходять до Вас, захоплюються?
Іван Марчук– Якось під час відкриття виставки молодого житомирського художника був цілий гурт молодих. Вони тільки те й робили, що фотографували мене. Дуже були вдячні, що я прийшов. Коли когось зустрічаю, мені кажуть: «Ви символ України». Є й скептики, що кажуть: «А, Марчук, та що Марчук. Та який він геній?! Теж мені геній». Це в людей творчих заздрість спрацьовує — щоб так скептично ставитися до людини, яка стільки всього зробила у світі, що дай Бог Вам хоч десяту частину того зробити.
– Кого Ви вважаєте генієм?
– Я не можу давати такі оцінки. Наприклад, Сальвадора Далі точно вважаю генієм. Він колись був моїм великим кумиром, поки я не подивився його музей на Флориді. І я заспокоївся. Я бачив десятки різних видань з його репродукціями, а подивився в натурі, і мені стало легше. Уже я не так дуже далеко ставлю себе від нього. Але то є велич. Для мене був і залишається один з найулюбленіших художників Ван Гог, колись у студентські роки і навіть трохи після був Гоген — своєю філософією, символізмом. Але Гоген відійшов, а Ван Гог залишився.
– Чи були ще випадки, коли після того, як подивилися оригінали робіт, змінили свою думку на позитивну чи негативну?
– Була така ситуація з Пікассо. Я би сказав, що то злий геній. Я в Нью-Йорку надивився літератури, яку там видавали, і коли приїхав до Парижа, відразу пішов пішки до музею. Прекрасний музей як будинок, але я стільки одержав там негативу!.. Ну як, ну як він міг! Як він міг, такий велет, таке робити, таку беку. Я ж його шанував і шаную. А він бавився з людьми, уже після війни. До війни творив цікаві речі, а потім забавлявся. Він сам про це казав: «Чем больше меня не понимали, тем больше мною восхищались. Забавляясь этим фарсом, я прославился и разбагател». Але він лишається стовпом, лишається великим. Бо є в нього речі, які мені дуже подобаються, деякі періоди його я дуже люблю. Але я так бавитися не можу. Хоч один художник у Нью-Йорку мені сказав: «Іване, ти вже можеш робити все, що хочеш». Але підписатися під картиною – велика відповідальність. Є художники, які ціле життя малюють в одному напрямі, тими самими фарбами, а я щоразу змінююся. Тому що ненаситний сам для себе.
– Коли Вам не подобаються твори якогось художника, чи кажете йому в очі правду?
– Я вважаю, що цього не потрібно говорити. Колись був дуже великим критиканом. Але поживши в Америці, змінив думку. Коли говорив по-англійськи ледве-ледве, як трирічне дитя, то американці завжди казали, що моя англійська дуже добра. Повчальним був для мене ще такий випадок. Мені потрібна була маленька стаття в газеті, бо я вступав у якийсь творчий клуб. Прийшов мистецтвознавець зі спеціального товариства, в якому можна замовити статтю за оплату. Я показав робіт зо 20 чи 25. А йому то зовсім не потрібно було. Він мав готову статтю в голові, побачивши одну картину або й не бачивши жодної. Я забрав у нього час, бо йому то не треба було, хоч він і пише про мистецтво. І він мені потім дав пораду: коли до вас хтось прийде, покажіть робіт 5, коли побачите, що цікавиться людина, тоді скажіть, що у вас ще щось у «загашниках» є. А загалом критика в нас кулуарна, один одного обговорюють. Є митці на вершині, які цікаві і про яких хочеться говорити. А є такі, про яких нічого не кажуть, обминають.
– Чого ще навчила Вас Америка? Як ще на Вас вплинула, крім того, що Ви перестали критикувати?
– Вона вплинула на мене дуже позитивно в тому, що навчила цінувати час. Хоч я його і тут цінував, але там — особливо. Америка навчила не гуляти де попало, як попало, бо ти нікуди не підеш, тебе ніхто не кличе. Навчила бути дуже дисциплінованим, хоч я й так дуже дисциплінований. І розширила мій діапазон мистецький, моє розуміння мистецтва. Я дуже чітко побачив себе в мистецькому світі. Бо одна річ, коли ти себе бачиш у межах однієї країни, а інша — коли перед тобою весь Всесвіт, тоді можеш скласти собі оцінку. Там я заспокоївся, вилікувався трошки. Хоч зараз я знову розшарпаний…
Розмовляла Наталя ДУДКО

Джерело: Сумно?

Залишити коментар

Filed under "2001 - 2010", Марчук Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s