Іван МАРЧУК: «На замовлення не малюю, бо це сковує мене»

02.12.2009
Індивідуаліст, бунтар, геній…
Фото з архіву «ВЗ»   Божена ГОРОДНИЦЬКА
Відомий український художник, визнаний світом геній сучасності Іван Марчук каже, що Україну врятує лише чудо, але в чудеса не вірить.

Іван МАРЧУК: «На замовлення не малюю, бо це сковує мене» Йому сумно жити в державному бардаку, але земля у нас красива, то ж її малює. Для митця немає гарнішої землі, ніж Україна, вищої цінності, ніж людина, і кращої музики, ніж муркотіння кота та каркання ворон. На кухні у художника завжди є “золотий фонд” – родзинки, курага, горіхи і мед. Це його “сердечна” їжа. “А як додати це все до вівсянки, буде божественна їжа…”, – усміхається Іван Марчук. У його голові часто виникають думки позбутися українського громадянства. Та, попри всю невдоволеність “країною, якої не існує”, саме так художник називає свою землю, він повернувся сюди на початку 2000-х років після понад десятирічного життя у США й Австралії і продовжує творити…

– Не жалкуєте, що повернулися?


– Жалкую, – розчаровано відповідає Іван Марчук на запитання кореспондента “ВЗ”. – Але в Америці я вижив себе, тому мусив поміняти дислокацію на європейську країну або тікати назад в Австралію. Звідти я б вже не виїхав, бо то країна, яка пестить тебе як жінка. Але моя земля – тут. А люди страждають, бо дурні. Бог дав рай, а забрав з голови усвідомлення, що вони можуть за себе постояти. Наші таланти на цій землі не проростають, “держава” їх поїдає, як кицька поїдає кошенят. Кого не в силах з’їсти, той втік. І я свого часу втік. Якби не було цього гебістського преса, я б тут жив. А життя за бортом із часткою “не” було неможливим. Бо тебе не виставляли, не випускали, не приймали… Мною лякали, мовляв, як ти дружиш з Марчуком – буде тобі лихо. Прожити у такому психозі 20 років – жах. Дивуюся, як не спився, вижив, виїхав, повернувся…

– А зараз поїхати кудись вам нецікаво?

– Ще в радянські часи, живучи у Києві, я щодва-три тижні сідав у літак. Летів куди завгодно – у Крим, Москву – лиш би подалі від київського пекла. Мусив мати розривку. Не люблю поїздів, мені там скучно. А літаком – година часу, і я уже у Франківську чи Тернополі. Я – не турист. Хоча мене цікавить і архітектура, і екзотика, але після теракту 11 вересня боюся літати. Та й не можу просто тинятися по закордонах. Кілька років тому був у Голландії. Запросила мене давня шанувальниця. За сім днів зробив понад десяток робіт. Амстердам – чудо, а не місто. Між роботою музей Ван Гога відвідав. А згодом, коли їхав потягом через Голландію, вона видалася мені як пейзажисту нецікавою. Я б ту землю ніколи не малював, бо її там нема. Рівнина, порита каналами…

– Минув не один рік, відколи на Андріївському узвозі ви з Президентом заклали капсулу мистецького центру, але музею чи галереї Івана Марчука досі немає…

– Дякуючи нашому безвольному Президенту, який тільки видає укази і нічого не робить, цього музею вже, мабуть, не буде. Я його вже й не хочу… Мені потрібні були умови для роботи. Якби Данія, Франція, Німеччина, Голландія мала такого генія, як я, то я б не жив високо у мансарді в тісних кімнатках, де нема як повернутися, не те, що полотно велике малювати. Спілка мені не дасть приміщення, я вже стільки заяв писав… Вони дають всім – і дітям, і онукам, які ще ніде себе не показали, але не мені. Влада і мерія, щось там обіцяли, але то слова… Президент видає укази і тут же їх забуває. Ми з ним знайомі, але не можу і не хочу зараз з ним зустрічатися. Охолов до цієї ідеї…

– Ви у постійному конфлікті з владою. Маю враження, якби вам зараз дали Шевченківську премію, а не 1997 року, ви б відмовилися…

– Залежно, хто б давав (сміється. – Б.Г.). Звісно, підписує це діло Президент, але комісія ж змінилася. Була поганою, стала не кращою. Хоча там є кілька порядних людей, таких, як Сергій Якутович. Я пішов звідти, бо не міг боротися з отим засиллям несмаку і корупції. Там кожен мав свого наперед визначеного лауреата. І коли у 2008-му вже було домовлено два кандидати – Іван Остафійчук та Андрій Чебикін, я раптом згадав про Бориса Плаксія. Я хотів піти з Комітету, але відчував, що чогось недоробив. Ми похапцем зібрали документи. Я його відвоював. Тоді вперше в історії дали премію одразу трьом художникам. Я зробив добру справу і зі спокійною душею пішов. Не хотів більше марати там руки і нерви псувати…

– У музеї ви хотіли проводити майстер-класи. Передаєте своє вміння наступним поколінням?

– Ні, я – секретний. Вміння не передають, передають одержимість, або нав’язують. Якщо ти можеш подружитися з одержимістю – буде з тебе художник. Те, що робиться легко, так і виглядає. Я роблю все важко і довго. Пейзажі малюю на столі, схилений над ним день у день – це важко. Технології своєї не передам, бо мушу бути в одному екземплярі. Мушу робити те, чого ви ще не бачили.

– На замовлення малюєте?

– Ніколи не малював на замовлення. Хіба, коли не міг відмовити. Тобто раз у 2003 році – портрет Ющенка. Цю роботу замовила людина, яка мала будувати мій музей. Тоді, за рік до революції, я намалював Ющенка на тлі революції. І ще я намалював цій особі портрет його покійної дружини, яка розбилася на мотоциклі. Це було єдине і найважче замовлення. Є пропозиції, але я відмовляю. Замовлення мене сковують, відчуваю, що комусь щось винен…

– А участь у конкурсах берете? У нас у Львові, наприклад, є “Осінній салон “Високий замок”…

– Я – індивідуаліст, тому не подаюся на жодні конкурси і салони. Не хочу ні з ким змішуватися. А то ж повісять мої інтимні картини серед кількох крикливих мальовидел і вб’ють все, що у них є. Ті всі салони – то кітч. Саме слово “салон” – то вже кітч. Новацій там не буває. Я якось зайшов на молодіжну виставку в Український дім, думав, знайду якийсь талант. Коли оглянув експозицію, згадав собі про київську галерею мистецтв, яка організовує виставки “до дня жінки” і “ветеранів війни”. Ця молодіжна виставка виглядала як виставка “ветеранів війни”. Тоді мені знайомий пояснив: “Молодь перед тим, як сісти малювати, думає, кому вона продасть полотно”.

– У перших рядах сотні геніїв сучасності був і Демієн Херст (найвідоміший сучасний британський художник, який епатує на тему смерті)…

– Я був на його виставці в “Пінчук Арт-Центрі”. Наче в зоологічному музеї побував. Мистецтва там мало. Він потрапив у генії, бо найдорожчий. А зробити найдорожчого художника легко. У наш час його з нічого можна зліпити. Ну яку мистецьку цінність має велика біла балія, на дні якої тисячі недопалків? То треба було везти, щоб засмердіти зал? Хоча одна концепція мені сподобалася – велика “картина”, метрів так зо три на три, золоте тло, полички, і на тих поличках за склом – недопалки приклеєні, а кожен нахилений в інший бік. Скелети малі і великі теж гарно виглядали. У змії, наприклад, чудовий хребет. Кісточки – це красиво. Але це ж не творчість митця. Зварити, очистити і виставити кістки, даруйте, то не творчість. Це – бізнес. Такі самі сотні скелетів красивих стоять у зоологічному музеї.

– А ви ніколи не курили?

– Палив, як пас корови. Бавилися. У газетку закручували не тютюн, а листя сухе, і диміли, щасливі, що за язик пекло. На щастя, дурна звичка не прижилася…

– Зеновій Кецало казав, що для нього допінгом до роботи є тиша і спокій. Вони його надихають. Що для вас є допінгом?

– Максимум – 50 грамів коньячку вранці. Інша річ, що в мене ніколи не було натхнення, музи. Я є раб, прикутий до галери. Прокидаюсь о п’ятій-шостій ранку. Прогуляюся дорогою до майстерні, почитаю свіжу пресу і стаю до роботи. Часом злюся, бо хочу бачити світ, а змушую себе стояти біля мольберта. А часом вийду перед майстернею, подивлюся, як ті дітиська пообсідають з пляшками пам’ятник Шевченку, закурять собі… Жах! Така вакханалія з тим питвом…

– Та ви ж у їхньому віці теж, певно, любили погуляти…

– Я в їхньому віці любив лимонад з бульками. Пива ніколи не любив. Почав пиво сьорбати в Австралії у 1989 році. В селі виріс. Шибеником був. Лазив по деревах, крав у ворон яйця і у дівчат кидав. А коли приїхав на перші канікули з училища, всі шоковані були. Нікому дороги не загородив, нікого не обізвав, лише сидів і всіх малював. Бо я мусив привезти найбільше робіт. А коли робили згодом виставки, то я найбільше всіх критикував. А потім в Америці розівчився критикувати, бо там ніхто такого собі не дозволяє. Кажуть, неетично.

– Маєте рецепт, як збудувати рай на землі?

– Я знаю, що таке добро, любов, щедрість. А люди роблять часто зло, бо його легше робити і дорого не коштує. В українців є заздрість у душі. Я жив у світі і не знав, що це таке. Там немає такого. Всі тішаться успіхом своїх знайомих. Чужий успіх стає поштовхом до власного розвитку. У нас навпаки, успіх – поштовх до того, аби звалити когось з п’єдесталу. Люди там зайняті тим, що робить їхнє життя прекрасним. Якби кожен працював хоч на двадцять відсотків так, як я все життя, ми б вже давно жили в раю…

Джерело: Високий Замок

Залишити коментар

Filed under Марчук Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s