Іван Андрусяк: Сьогодні душу витісняють на марґінеси

19 березня 2010 р.

Сьогодні душу витісняють на марґінеси

“Відколи себе пам’ятаю, мріяв стати письменником, бо навіть найперші свої вірші створив тоді, коли ще не вмів їх записати. Тож як би банально це не звучало, а література і є моїм життям. Бодай тому, що через неї (чи то пак – завдяки їй!) з мене послідовно не вийшло: а) вербовецького ґазди (попри наполегливе бажання батьків); б) шкільного учителя (попри педагогічну першу освіту); в) державного чиновника (попри другу освіту і п’ятирічний стаж держ­службовця); г) “зубра” журналістики (бо для цього треба було писати насамперед про політику, а мені все кортілося про літературу). А також не вийшло пияцюги (до чого неодмінно спричинився б пункт “а”), затурканого істерика (пункт “б”), вузьколобого “чинуші” зі скляними очима (пункт “в”) чи циніка (пункт “г”). А вже що вийшло – то вийшло…” – жартома розповідає про себе один із яскравих авторів сучасної української літератури, нешаблонний, а відтак не кожному доступний поет, прозаїк, перекладач, досвідчений критик і редактор Іван Андрусяк.

Сьогодні душу витісняють на марґінеси

Дитяча література – доросла відповідальність

– Усе частіше літературні критики зауважують – “Андрусяк дитиніє”, маючи на увазі, що все частіше ви звертається до написання дитячої літератури, яку вважаєте “вищим пілотажем” для письменника. Ба більше, свою “дитячу” літературу називаєте іноді навіть більш “дорослою”. Які ознаки цієї “дорослості”?

– Цими словами лише намагався привернути увагу колег до того, що працювати для дітей – це передовсім величезна відповідальність. Останнім часом доволі часто маю змогу виступати перед малечою, спілкуватися з дітьми різного віку – відтак бачу, з якою величезною довірою вони сприймають кожне мовлене, а тим паче написане слово. Причому що менші діти – то більша довіра! З цього випливає, що ми, письменники, які працюють для дітей, – фактично не маємо права на помилку. Бо кожна наша помилка обходиться занадто дорого. Дитяча література – це доросла відповідальність.

– Свого часу ви розповідали, що ваші “малявки” (так І. А. ніжно говорить про своїх діток, – “Газета”) є повноправними співавторами, бо не лише оцінюють, підказують, слушно критикують, а навіть самі “провокують” сюжети. Як ділите гонорари? Що порадите кожному читачеві повчитися від своїх дітей?

– Один із моїх найулюбленіших казкарів і мій добрий старший друг Ґурам Петріашвілі каже, що дитина – це повноцінна особистість, яка від дорослого відрізняється лише тим, що має трохи менший досвід. Я додав би, що вона цим досвідом не лише не навчена, але й не обтяжена і не засмічена, як нерідко ми, дорослі. Тому у своїх “малявок” учуся щодня і всього – передовсім щирості, відкритості, доброти. А свої “гонорари” вони отримують завжди – піклування, турботу і любов (усміхається).

– “Безвідповідальна й бездумна “попса” догризає дорослу літературу, а тепер ще й до дітей пхається”, – зауважили ви якось. Які книги нізащо не дозволили б читати своїм дітям? Узагалі, у сім’ї Андрусяків багато табу?

– Ми з дружиною воліємо не накладати табу, а так спілкуватися з дітьми, щоби вони самі доходили розуміння, що їм цікаве й корисне, а чого краще уникати. Приміром, під час літніх канікул бабусі “присадили” Лізу на телесеріали. Ну, дивиться бабуся вечорами якесь “мило”, й онучка біля неї тулиться, спілкуються собі – добре. Але відтак уже в Києві бачимо: приходить донька зі школи, відразу ж умикає телевізор і “живе” там. Е, ні – треба про це поговорити… І для початку домовляємося з Лізою про те, що коли вже вони так із бабусею “звикли” – і спілкуються про це по телефону, враженнями обмінюються, – то нехай оберуть собі якийсь один серіал, найменш гидотний, а не дивляться все підряд. Ну, і з бабусею, звісно, про це саме домовляємося. Ось так воно триває місяць, другий – а ми час від часу розпитуємо, про що там ідеться й чому, привчаємо до критичного погляду, а не просто до безглуздого “поглинання” всього, що є на екрані. Так збігає ще місяць – і бачимо, що Ліза все частіше забуває про той серіал, що в неї вже є речі цікавіші: музикою захопилася, книжки про це штудіює, братик на гітарі вчить грати… Запитую нещодавно: “Чого ж свій серіал не дивишся?” “А, – каже, – воно дурне”!

Сьогодні душу витісняють на марґінеси

Або Івась каже нещодавно: «Тату, я хочу собі носа проколоти й сережку вставити. Це так прикольно!» Ну, він уже великий, то я по-чоловічому відповідаю: «Якщо дурний, то вставляй». «То ти дозволяєш?» «Я не забороняю. Тільки якщо пробиватимеш, то хай це зробить лікар стерильною голкою, а не який-небудь «вася» цвяхом у під’їзді. І перш ніж пробивати, подумай про те, що…» – і далі розказую, що такі речі не завжди й не на всіх справляють враження, і пригадую, якої дурні мені в підлітковому віці хотілося й що з того виходило. Посміялися, та й усе – а за кілька днів питаю: «Ну, коли носа пробиватимеш?». «Знаєш, тату, – каже, – я передумав»
Про щастя та… нещастя

– “Моя мрія: написати щось таке, що читали б через сто-двісті років”, – сказали ви в одному з інтерв’ю. Цікаво, написали вже таку річ? Якими творами хотіли б увійти у шкільні хрестоматії?

– Боюся хрестоматій, а своєї в них присутності боюся ще дужче! “Радянське” вивчення літератури, яке за своєю суттю не змінилося ні на йоту і в українській школі, – це моторошна річ, яка намертво вбиває в дитини інтерес до письменства й художньої культури загалом.

Я є прихильником цілком іншого підходу: коли фахівці – літературознавці, психологи й педагоги – визначають комплекс моральних, етичних та естетичних ідей, котрі з дітьми певного віку доречно обговорити в рамках програми з літератури певного класу, й рекомендують розгорнутий перелік творів, у яких ці ідеї мають найкраще художнє втілення. Відтак школярі під керівництвом учителя обирають із цього переліку тих авторів і ті твори, які їм цікаво було б прочитати й обговорити, при цьому педагог так спрямовує цей вибір, щоби не оминути ключові в історії літератури постаті й тексти. А далі – на основі прочитаного – триває розмова про цінності, й принагідно з’ясовують, за допомогою яких художніх засобів автор подає текст у такий спосіб, щоб ми в його контексті мали змогу подумати й поговорити саме про такі цінності. На жаль, ані чиновники, ні тим паче педагоги до такого підходу нині не готові…

– Не секрет, що письменникам, аби вижити, левову частку особистого часу доводиться витрачати не на власну творчість, а на різні поверхневі речі, за які, однак, платять непогані гроші. Якби питання фінансів не було проблемою, чим займалися б передовсім?

– Тим, чим і займаюся. Звісно, залишивши собі лише основну роботу й відмовившись від додаткових підробітків. Моя основна робота – літературний редактор видавництва “Грані-Т”. Ми робимо хороші дитячі книжки, а часом і розумні дорослі. Що може бути краще?!

З дружиною, Катериною Борисенко (літературознавець, поет, перекладач)
З дружиною, Катериною Борисенко (літературознавець, поет, перекладач)

– Однак, переглянувши асортимент книгарень, із жахом усвідомлюєш, що він відповідає… сучасному стану речей. На полицях є те, що добре продається, а відтак легке, відпочинкове, популярне чтиво без натяку на думання… На вашу думку, чого очікувати після покоління “точка.нет”?

– В історії завжди бувало так, що епохи “технічні”, так би мовити, зовнішнього прогресу, змінювалися епохами “духовними” – прогресу внутрішнього. Науково-технічний прогрес – штука нібито хороша, але насправді він спрямований на те, щоби плекати тіло для його… знищення (бо технології розвиваються передовсім у військових цілях, а “блага циві­лізації” – це просто їх “побічний продукт”, “довколавійськова інфраструктура”). При цьому душу витісняють на марґінеси: згадаймо Марксову теорію про “базис” і “надбудову”, де в царину зневажливого поняття “надбудови” відсунуто все людське, тоді як базисом вважали все “машинне”, фізичне. Те, що ми бачимо на полицях книгарень, на екранах телевізорів, на газетних і журнальних розкладках, на вітринах “модних, сучасних” мистецьких галерей і на більшості інших “подіумів”, – оце засилля все попсішої попси й усе переступніших переступів, – це і є та страшна “надбудова”, яка в постмодерному вияві, здається, доходить своєї агонії.

Коли конає епоха – це дуже неприємна, моторошна річ, – а вона в нас уже майже півтора століття конає… Ясна річ, після всього цього мусить плавно, тривало, болісно народитися новий період, де на перший план вийдуть духовні цінності. Але ж які страшні катастрофи мусять статися, щоби людство могло переродитися!!! Про це знає лише Бог…

– Не секрет, що дитяча книжка – це бізнес, і далеко не найгірший. Дитяча книга є, мабуть, найбільшою “перехресною станцією” бізнесу й літератури. Щоправда, наразі лише для видавців. Автор у цьому бізнесі – поки що одна з найслабших і найгірше оплачуваних ланок. Як завадити такому розвитку стану речей?

– Найгірше оплачувана – так, але найслабша – з цим я не пого­джуюся. Хороших дитячих письменників в Україні справді не так і багато – але вони є, і творчий потенціал більшості з них наразі не розкрито. Гадаю, що – як це не парадоксально почути від мене – зарадити справі тут передовсім може розвиток національного видавничого бізнесу. Вже казав і не боюся повторити ще раз: нам би з десяток-два таких видавництв, як “Грані-Т”, які працюють насамперед із сучасним українським дитячим письменником, – і тоді склалася б ситуація здорової конкуренції між бізнесменами-видавцями, яким вигідно було б залучати до співпраці найкращих авторів і відкривати нові імена, шукати нові талановиті тексти. На жаль, поки що у “Граней-Т” конкурентів практично немає – інші хороші дитячі видавництва, яких в нашій державі буквально кілька, мають власні “ніші” в бізнесі, тож наші інтереси дуже рідко перетинаються. Та найгірше, що всі ми “товчемося” на ринку Києва і кількох обласних центрів, тоді як велика Україна зазвичай і не підозрює, що виходять класні дитячі книжки; а хто й знає, той не завжди має змогу придбати своїй дитині бодай кілька з них…

Ну, та це вже сфера культурної політики, точніше – її злочинної відсутності. У нашому видавничому бізнесі поки що “крутиться” не так багато грошей, щоби видавці – навіть найкращі, найкреативніші, найздібніші бізнесмени – могли “накрити” Україну книгарнями без розумної, стимулюючої державної підтримки. Державі ж, як бачимо, немає діла до таких “дрібниць”, як книжка, культура, дитина, майбутнє. Навіть за кращих часів, коли при владі були нібито “притомніші” люди, не було діла, – а тепер, коли у владних кабінетах позасідали ці моторошні типи, серед яких є й відверті мерзотники, то й поготів немає надії. Залишається сподіватися лише на власні сили – і не опускати рук…

Сьогодні душу витісняють на марґінеси

http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2010/03/18/40846/

Джерело: Артвертеп
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Андрусяк Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s