Іван Андрусяк: Колись в нас було негласне табу на вживання слова "Україна"

23.02.2010
 
Іван Андрусяк – поет-дев’яностник, учасник поетичного угруповання “Нова дегенерація”. З 2005, після народження наймолодшої доньки Стефи, починає писати книжки для дітей.

Сьогодні Іван Андрусяк – один із провідних авторів сучасної української дитячої прози. Зокрема на його совісті – аж три дитячі абетки. Тобто всі 33 літери алфавіту він може пригадати спритніше за будь-якого співрозмовника. Але гіпотези варто перевіряти, тому “Українська правда. Життя” вирушила вчити нові слова на вже звичні букви.

А
Анаконда
Усі абетки починаються з акули. Іноді ще з антилопи. А я написав дві абетки – одна з них “звіряча” і починається з анаконди.

Чим акула та антилопа не догодили?
Захотілося щось нове придумати. Хоча насправді я анаконду бачив тільки в зоопарку.
Я взагалі змій боюся. В дитинстві з хлопцями бавилися – вужів брали в руки. Ну, то я теж брав, бо помежи хлопцями не можна боятися, а то скажуть, що такий-сякий. Але з великою неохотою…
А ще в нас у Карпатах є такі змії – сліпаки. Не знаю, як вони в біології називаються – такі короткі й товсті. Я їх немало порізав за своє життя…
Як порізав? Навпіл ножем?

Косою. Це одне з моїх найулюбленіших занять – косити. Насолода надзвичайна, особливо зараз, коли живу в місті – і фізичний кайф, і мізки прочищає.
А ті сліпаки в траві – їх не видно. Вони не кусаються, але є повір’я, що вони раз на сто років кусають смертельно. То їх я ніколи в руки не брав…
Б
Бабуся
Вона мене любила все життя і, мабуть, досі любить з того світу. Вже третій рік її немає, але досі не можу це уявити. Вона мене виростила, виплекала.
Коли за тиждень до її смерті приїжджав до неї, то не було відчуття, що бачу її востаннє. Хоча перед смертю хрещеного батька Івана – точно знав, що більше вже його не побачу…
Нас із ним завжди пошта плутала – він теж був Іван Андрусяк.

Іван Андрусяк з дружиною

В Вербовець
Це моє рідне село. Тепер кажуть, що горе й біда української інтеліґенції в тому, що вона народжена в селі. Мовляв, чим більше буде містян у другому, третьому, четвертому поколінні – тим краще.
Згоден?
Певно, що так. В інтелектуальному сенсі відчуваю, що мої колеґи з київським корінням ті речі, до яких я довго доходив, дуже легко й органічно самі собою засвоювали.
Наприклад?
Так одразу не скажеш – це щось на рівні відчуттів.
Але тут є й зворотній бік. Я певен: якщо не буде штучних політичних переривань українських інтелектуальних середовищ, то років через 20-30-40-50, коли буде більше інтелектуалів із міським корінням, ми заговоримо по-іншому.
Нарікатимемо, що бракує здорового селянського скепсису і трішки віри.
Тобто? Селянському коду властива віра і скепсис водночас?
Тут є дві речі. З одного боку – моральний стрижень, який “росте” із землі. А з іншого – скепсис, бо селянин завжди дивиться з недовірою на все нове, не так легко все те сприймає.
Місто хіба не скептичне?
Тут інший скепсис. Якийсь чисто начитаний, скепсис із книжки.
А ти сам зараз – інтелектуал із села чи таки вже міський?
Я селянин – мені дуже подобається мій здоровий селянський стрижень. Я би не квапився його позбуватися.
Зараз у мене слово “свобода” асоціюється більше з селом. А от свобода інтелектуальна – з містом. Якби можна було поєднати, я би не мешкав у Києві.

ГГелон
Археологи досі думають, чи там він був, чи не там… Місто Сонця, давньогрецька колонія. Геродот туди припливав і описував.
Це Більськ і Куземин – 2 села на межі Полтавської і Сумської областей. Поміж валами, які вже просіли й поросли, ми ходили шляхами Геродота. Зараз можна собі лише уявляти, як воно було.
Чому ти про це згадав? Місто-мрія?
Мабуть, так. Мені там найкраще пишеться. Атмосфера, повітря, дух, якесь дуже глибоке культурне просякнення. Не знаю, чи варто починати з Геродота, але пізніші часи – точно.
Там є гора Замок – археологи нібито нічого надзвичайного на ній не знайшли, але там щось було, бо гору Замком просто так не назвуть. Може, треба було глибше копати.
Там батьківщина Івана Багряного, поруч родинне село Остапа Вишні. Трохи далі – Зіньків, де вчився Микола Зеров, якого я особливо люблю.
З іншого боку Охтирка – колись потужний культурний центр, де хто тільки не тусувався, доки там не поставили військову частину. Совєти найдужче псували все військовими частинами. Де її ляпнуть – там гаплик.
Ґ
Чоловічий звук. Ґ треба розглядати на пару з м’яким знаком.
Бо український менталітет – дуже м’який. Не випадково говорять про жіночність українського характеру. Не знаю, чи ще в якійсь мові м’який звук зведений до статусу букви… Це ніби дрібний, але дуже значущий штрих.
А от ґ надає енергії, жорсткості, мужності. Чоловічих рис. Тому вилучення звуку “ґ” зле позначалося не просто на мові, але й на характері. Що цікаво, “ґ” в Степовій Україні майже не проявне, а найбільше слів на “ґ” – у Гуцульщині, де гори, жорсткі умови життя.
А Наддніпрящина чи Полісся?
Ну там є ліс – теж нелегко.
Ти часто вживаєш “ґ” ?
Замолоду я ліпив те “ґ” всюди, де треба й де не треба. Тепер ставлю тільки там, де треба – дається взнаки редакторська робота. Але намагаюся достатньо широко трактувати оте “де треба”. Там, де є леґітимна змога його вжити, – вживаю, надаючи мові такої нормальної чоловічої колючості.
Д
Дуб
У мене є родинний дуб. Хата, в якій я виріс, яка мені дісталася в спадок від дідуся й бабусі, стоїть у направду райській місцині – потік, старий сад, а наприкінці городу біля потоку росте дуб. Двох людей уже мало, щоб його обійняти – вже треба Стефцю (Стефа – молодша донька Івана Андрусяка – І.С.).
Коли приїжджаю, то обов’язково йду до того дуба, притуляюся до нього і буквально відчуваю, як у мене вливається енергія.
Мені пропонували дуже серйозні гроші за те, щоб того дуба зрубати й пустити на деревину – у нас в краю з грошима сутужно. Я сказав, що поки житиму, житиме і той дуб. Моя бабуся маленькою гойдалася на тому дубі.
Його посадив хтось із твоїх предків?
Не знаю. Він виріс на нашій землі. Але в дідуся було прізвище Дубей. Зараз прізвище втратилося, бо це було дівоче прізвище мами.
Е
Це звук – “повітря” мови. Слова на “е” здебільшого запозичені. Цей звук наповнює мову, дає їй якусь енергію, але сам ніби прозорий.
А ще це Еліот, якого я дуже люблю, – в моєму сприйнятті, розумінні поезії він зробив серйозний переворот.
Я переклав його “Котознавство від Старого Опосума”. Мусив перекласти, бо це була історична несправедливість – у росіян є з десяток перекладів “Котознавства”, а в нас не було жодного повного…
А крім того, людство поділяється передовсім не на статі, раси чи ще там що – передовсім людство поділяється на кошатників і собачатників. Це, звісно, жарт, – але всім відомо, що в кожному жарті лише дещиця жарту… Так от, Еліот був кошатником. І ми кошатники…
У вас є коти?
Колись я був у Луганську в справах, 3 дні мешкав у квартирі друзів. Одного вечора йшов на якусь зустріч і побачив кошеня в під’їзді, таке маленьке кумедне, триколірне.
Я вирішив, що воно чиєсь, але сказав: “Буду вертатися – заберу тебе, якщо ти тут ще будеш”.
Повертаюся, вже трошки п’яненький, доволі пізно, вже й забув про те кошеня… На мій подив, воно сиділо під дверима тої квартири, де я замешкав. Відчиняю двері – воно сміливо так заходить, іде точнісінько до ліжка, де я спав, стрибає на нього – і все. Звісно, я привіз кошеня до Києва.
Її звали Аліса, вона була дуже розумна киця. Вона з Лізою бавилася (Ліза – старша донька Андрусяка – І.С.), але коли народилася Стефа, то страшно нас до неї ревнувала.
А потім її не стало. Після того нам коти не ведуться.
Була Варварка. Тобто спочатку ВарвАрка, а потім – ВАрварка. Це як у нашої сусідки, поетки Олесі Мамчич: спершу був Амурчик, потім Мурчик, а тоді вже – Мурло.
Таке вийшло і з Варваркою. Вона прекрасно себе почувала в селі, почала там ловити мишей. У результаті вона покинула на нас 6 кошенят, а сама пішла гуляти й не вернулася. Довелося прилаштовувати кошенят – одне навіть поїхало в рідне село Катерини Білокур.
Зараз у нас інші звірі. Зараз – Мотря. Вона морська свиня. І Мелетій – зайчик, себто, декоративний кролик. А перед тим був хом’як Свирид Петрович.
Такий серйозний?
Ні, Голохвостий. Він навіть став одним із героїв моєї повісті “Кабан дикий – хвіст великий”. Я там узагалі погрався з прізвищами друзів: є лісник Кокотюха, є персонаж Костик Дністровий…
Є
Те саме “Е”, тільки трошки “йодоване”…
Ж
Жовна

Жовна Зелена сфотографована Іваном Андрусяком

Не письменник, а пташка. Мені пощастило цього літа не просто помилуватися, а навіть сфотографувати зелену жовну. Це досить рідкісна пташка.
То ти орнітолог-любитель?
Так. Усе почалося з того, що людині міській, якою я зараз де факто є, страшенно бракує спілкування з природою. Тому намагаюся максимально часто десь вириватися…
Чомусь мені стало цікаво просто спостерігати за птахами, фотографувати їх. Спочатку нічого не виходило, потім купив фотоапарат із максимальним наближенням… Хоча все одно треба потужнішої техніки.
А потім у ЖЖ випадково знайшов спільноту, яку організував Ігор Розкладай, чоловік поетки Катріни Хаддад, і побачив, що таких “схибнутих” на пташках людей є досить багато. Я ще дуже “зелений” член цієї спільноти, хоча іноді щастило спостерігати й за деякими рідкісними пташками.
Ще до мене під вікно сойка прилітає – ми живемо на Воскресенці. А малявки мої ганяють пташок, бо знають, що я стоятиму і їх розглядатиму. А коли хочуть затримати – то завжди: “Тату, пташка!”
З
Зайчик
Культова істота. Стефа в нас дуже любить зайчиків – усе від Стефи й пішло. Тому в моїх дитячих книжках багато зайчиків – там і “Зайчикова книжечка”, і “Хто боїться Зайчиків”.
Я колись мав серйозні дискусії зі старими дитячими письменниками зі спілчанського середовища, які намагалися переконувати, що сучасній дитині треба давати сучасний матеріал, що дитяча література має побудована на якихось комп’ютерних і мультиплікаційних технологічних штуках. А ті ваші зайчики, мовляв, то давно минулий час.
Але ж я дивлюся на своїх сучасних дітей і розумію, що зайчики вічні. Технології часто міняються: от у повісті “Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому” я написав про blue-tooth, але хто знає, чи за декілька років діти розумітимуть, що то таке той blue-tooth. А зайчики вічні.
Поки не вимерли..
Зараз така цікава штука… Зайці в сезон полювання, коли по лісі ходять оті монстри з рушницями, тікають у село й ховаються на городах. Там для них найбільша небезпека – якась малявка захоче погладити. Ну і пси, звісно.
Колись була ініціатива президента Ющенка взагалі заборонити полювання. Але, як і всі ідеї Ющенка, вона, на жаль…
И
Индик-шпиндик,на носі линдик,хвостяра окатийіде доню лякати.А наша доняуже велика –ні индика не боїться,ні навіть індика.
Це з моєї “Звірячої абетки”.

І
Іван, Івась.
Я – Іван, син – Івась. В мене ж син теж Іван Андрусяк. Йому 15 років.
Коли був цього року “Сліва-фест”, мене (Сергій) Пантюк запросив взяти участь у слемі. Я взагалі з гумором ставлюся до цих “малявських штучок”, але раз Сліва переконував… Я придумав для слему фокус, щоб ми на сцену вийшли обидва з Івасем і почали один одного відштовхувати від мікрофона. Але цього разу не розіграли, бо Івась не міг вибрати, що читати…
До чого я веду – великий кайф мати дорослого сина, з яким можна… ну, і чарку випити…
Хоча випити – це таке… Тут спілкування взагалі важить.
Пробує себе на літературній ниві?
Трішки бавився, але він більше музикант, гітарист. Ліза більше пише – навіть повість написала “Через міст перейти”. Це повість про Стефу. Прикольна – нам у видавництво часто приносять набагато слабші тексти й вимагають друкувати.
Ліза вже навіть сценарій пробує писати, заявила, що буде вступати на режисера, а я на це сказав, що режисера з неї не вийде – хіба режи-леді.
Я не надто стимулюю те спеціально – якщо пишеться, то хай пишеться. Надто рано друкуватися і ставати “зірочкою” – тільки на шкоду. Дитина сама розбереться, чим їй цікаво займатися в житті.

ЇТут усе дуже просто – як йодоване “е”, так і йодоване “і”.
А взагалі “ї” – це їжа.
Які страви полюбляєш, крім білої зупи?
Люблю різне. Он Катя знає (Катерина Борисенко – дружина Андрусяка – І.С.), що я люблю на тарілку покласти трошечки того, трошечки іншого…По мені видно, що я люблю “понямати”. І Стефка любить – вона картоплеїд, любить картоплю в усіх варіантах.
Ще я дуже люблю готувати. Теж творчість!
То вдома ти кулінариш зазвичай?
Готує вечерю той, хто раніше повернувся додому.Я готую більше м’ясні страви – відбивні й котлети тільки я напевно роблю.
А солодке?
Тільки кекс. До тортів я не дозрів, торти – це Катя готує. Найулюбленіший торт – празький удосконалений, з горіхами.

Письменник зі своїми дітьми

ЙЙой
Дуже містке слово. “Ой” – ну ой, а “йой” – якось аж струшує, таке дзвінке. То мій гуцульський дискурс.
Любов до дискурсу “йой”… В тебе ж і нікнейм у жж – dyskurs.
Це пішло з Ірпінських семінарів творчої молоді. Ми там збиралися, трошки пиячили і багато говорили. Люди ж розумні, цікаві – Іринка Старовойт, Оленка Галета, Толя Дністровий. А коли говориш всякі мудрі речі – то мимоволі проскакує термінологія.
Одного разу зранку мав першим виступати на круглому столі… А ми перед тим гарно ввечері накруглостілилися, і в залі народ такий трохи причмелений. Тому, щоб їх трохи розбудити, я звернувся до всіх: “Шановні дискурси і парадигми!”
З того часу так і пішло – Дискурс, це як ніби моє прізвисько, відгомін не надто любого мені постмодернізму.
Постмодерн не любиш? Чому?
Недолюблюю, бо люблю іронію, але не іронію заради іронії. Люблю іронію, коли серйозні речі ніби самі себе пересерйознюють. А коли суцільна іронія – це вже балаган.
Література мусить бути трошки смішною, але якщо вона не є трагічною, то перестає бути літературою.
Як би це пов’язати з тим, що ти пишеш дитячі книжки? Що ж там трагічного?
З дитиною зовсім інше. Дитяча література мусить бути веселою, трошки баламутною…
Ну це ж балаган, який ти не любиш!
Але поза тим усім мусить бути стрижень добра, любові, мислення. Зараз дуже люблять писати про всяких відьмочок, висмоктувати з пальця сюжети. Це попса, яка теж проникає в дитячу літературу.
Але ж важить не лише те, як ти кажеш, а й що ти кажеш. Балування – це форма, але важливо знати, що тій дитині сказати. Змістом мають бути людські цінності – дитина мусить знати, на чому стояти в цьому людському світі.
Утім, і дорослим самі лише серйозні книжки теж не завжди варто читати. От я, коли їду в поїзді, то читаю детективи – старі добрі класичні детективи. Аґату Крісті, Конан Дойла, навіть теперішні англійські детективи…
Дена Брауна?
Ні. Я людина віруюча. Для мене не є прийнятними ці балування з речами, які я як християнин визнаю за сакральні.
К
Катя
Моя дружина. Ми познайомились на Ірпінському семінарі.
Катя – дослідниця барокової літератури, вона спробувала прочитати деякі мої тексти крізь призму барокового світогляду. Ми не були знайомі, її просто зацікавили мої тексти, й вона зробила за ними доповідь.
Я це сприйняв дивно, бо бароко тоді сприймав дуже умовно, не розумів там кайфу. Все, що знав про бароко – то Сковорода і Величковський, а тут раптом такий незвичний для мене ракурс, якого я “не врубав”.
Минув рік. І ми зустрілися вже зовсім іншими людьми. Після того семінару Катя так у мене і залишилась. Вона тільки в Харків з’їздила, щоб забрати Лізу й речі – і все.

Інколи не бачиш свого щастя, а тоді раз – і очі відкриваються. І все. Хоча подруга Каті казала: “Людина він хороша, але наскільки він адекватний у щоденному житті?”
А ти адекватний?
Я добрий. Навіть якщо бурчу – то по-доброму. Якщо спалахну і “наїду” – то тут же шкодую, намагаюся загладити. Якщо Катя досі зі мною, то значить…
Л
Ліза і Люба
Ліза – дочка, Люба – сестра.
Я сам назвав її Любою, і навіть сам “замовив”. Хоча насправді я “замовляв” братика.
Мені було років 4. Дуже хотілося братика, щоб мав із ким грати в футбол. За хатою була ферма колгоспна – тепер її вже нема. Там був кормоцех, у якому – єдиний на всю околицю телефон.
А звідки беруться діти? Ясно, що їх бузько приносить. Тому я вирішив бузькам подзвонити й братика замовити.
Я проник у той кормоцех, зняв слухавку, а там чоловічий голос каже: “Алло!”
Я питаю: “Це бузьки?” На тому кінці дроту задумалися, а потім кажуть: “Та бузьки…” Зорієнтувався телефоніст. Гірше було б, якби там сидів якийсь дурбецало…
Ну я й попросив, щоб бузьки принесли мені братика. “Бузьки” пообіцяли, що принесуть.
А потім хтось телефонував звідти, і телефоніст запитав, що то за дитина могла дзвонити. І так прикинули, що, певно, син Міся Андрусяка (Михайла в нас зазвичай Місем називають). Ну, він потім зустрів тата й каже, щоб розібрався з бузьками…. Так у мене народилася сестричка – бузьки прокололися.
Як же ти це пережив?
Я був радий, що вони взагалі відгукнулися!
А тепер у Люби три свої малявки. Старшого Ромчика вже скоро женити треба. Менший Місько ще зовсім маленький. А середній Тарас замінив мене як грибаря – тепер він там головний грибар, замість мене.
Тарас в одній моїй дитячій повісті прописаний – він там власник Трилітрового банку. Це правдива історія – він замість копилки вирішив використовувати трилітрову банку, бо в ній видно, скільки є грошей.
М
Малявки
Я про них уже багато розповів.

Н
“Нова деґенерація”
Ми зараз хочемо зробити щось на кшталт “перезавантаження” “Нової деґенерації”. У видавництві “Грані-Т” в серії “De profundis” вийшла вже книжка есеїв “Аналіз крові” Степана Процюка. Тепер готується Івана Ципердюка – “Подорож крізь туман”. Відтак і моя буде – “Дуби і леви”…
Про що будуть твої есеї в межах цього “перезавантаження”?
Мої есеї будуть про людей, з якими я стикався в житті. Про людей з різних реґіонів, з різним світобаченням. Про людей, з якими пов’язане щось символічне – щоб історія цієї людини накладалась на простір якогось узагальнення.
Як, скажімо, один дядько, якого я знав у дитинстві – Місьо Лаюк. Прекрасний різник, який завжди перед святами приходив колоти свині, робив ковбаси, шинки абсолютно неперевершені.
А відтак його районна газета “Радянська Гуцульщина” затаврувала як “українського буржуазного націоналіста, в якого руки по лікоть в крові”. Бо він був в УПА, відсидів купу років і повернувся вже доживати віку… Я був іще дитиною, не знав, як усе те сприймати, – але побачив, із якою повагою до нього ставилися, яку підтримку моральну йому після того надавали звичайні люди.
О
Не розумію, чому в англійській мові “острів” – це “island”, адже ідеальне бачення острову – це “О”.
П
Правопис
Нам дуже потрібен нормальний людський правопис. Мені як редактору видавництва ця тема страшенно болюча. Тепер у кожного – свій правопис. Реально буває таке, що в мене в різних книжках – різний правопис. Це повна фіґня.
Р
Ромчик
Анекдот розкажу.
Ромчик, мій племінник, зараз дуже класний різьбар, малим не вмів вимовляти звук “р”. А йому не можна не вміти його вимовляти, бо він же Ромчик. Ну а хто ж буде вчити дитину, як не хресний батько, тобто я?
Малий до мене прибіжить, пограємось, а потім я його несу додому на ґорґошах (на плечах, тобто). Я помітив, що Ромчикові найкраще вдається щось схоже на “р”, коли цей звук закінчує перший склад у двоскладовому слові: “курка”, “зірка”…
Я йому кажу ті слова, він намагається повторити, але нічого не виходить. А тато мій – великий приколіст – трохи випив і з-за паркану каже: “Ромчику, скажи “курва”. І Ромчик сказав. З тих пір він вимовляє звук “р”.
Ось така буває користь від ненормативної лексики.
Хоча слово “курва” й нормативне насправді, але воно в нас найгірше – російського матюччя ніхто в родині не вживав і не вживає. Воно гидке.
С
Стефка
Не було ніяких питань, як назвати доньку – чомусь абсолютно органічно вирішили, що вона буде Стефка.
Стефка взагалі татійка. Ще маленькою, коли вона жила ще у Каті в животику, Катя знала, що я повертаюся додому, з того, що Стефка починала інтенсивно буцатись.
Я саме завдяки Стефі почав писати для дітей.
Хороших готових казок не знайшлося?
Ні, просто коли народився Івась, я не зрозумів, бо сам ще був пацан. Це мама виношує і народжує, – а чоловікові важче визріти до тата: береш дитину на руки і не знаєш, що з нею робити. Тут ще потрібно врахувати, що тато завжди зайнятий, що тато завжди на роботі… Тільки потім ти починаєш відчувати батьківство повною мірою. Найчастіше це буває вже в статусі дідуся: дідусь краще і глибше розуміє своїх онуків.
Т
Туптало
Завдяки Катрусі я відкрив для себе бароко, а завдяки бароко відкрив для себе Дмитра Туптала. Я вважаю його найбільшим українським поетом до Шевченка.
Коли я його читаю – то вчуся, особливо енергетиці. Вся та енергетика йшла з віри. З чистої світлої віри, якої в мене вже нема. І мені сумно, що її в мене нема. З іншого боку, я дивуюся: така віра зазвичай буває в людей не дуже освічених, а тут парадокс – інтелектуал, надзвичайно освічена людина, і така світла віра.
Його поезія – це кайф надзвичайний. Такий, що я волію не влазити в нетрі аналізування тих текстів, бо тоді щось втрачається. Напевно, я тому й не став літературознавцем.
Хотілося?
Та ні. Ми тут достатньо добре доповнюємо одне одного з Катрусею.
Ось зараз, скажімо, читаємо новий роман Забужко і обмінюємось враженнями. Я читаю на рівні звукопису, мови, на рівні “як зроблено” – це читання поета. Ну і мовчу, що де-не-де правити треба, бо редактора там не було, – це вже читання редактора. А Катя читає на рівні ідеологічному – що з чим пов’язане, звідки що постає.

Іван Андрусяк з Сергієм Пантюком

У
Україна
Банально, але інколи треба говорити банальності.
Колись, у часи “Нової деґенерації”, в нас було негласне табу на вживання слова “Україна”, бо воно було надто затерте, надто заолесене (неологізм, утворений від імені Олександр Олесь – І.С.)

То чому його називаєш?
Бо не мислю собі життя деінде. Міфологія, поетика, мова – це моє, без цього я – не я. Якби сталося так, що довелося б жити в іншій країні – це була б катастрофа.
Колись місяць жив у Лондоні – пам’ятаю, що четвертий тиждень був просто нестерпним, бо все набридло.
Що ти в Лондоні робив?
Стажувався в університеті Північного Лондону, якого вже не існує.
Стажувався як студент?
Коли я закінчив інститут, були страшні часи початку дев’яностих, коли все рушилося, треба було виживати. І я не мав іншої ради, як повернутися з Івано-Франківська жити до себе в село. І працював у комісії з поновлення прав реабілітованих при райдержадміністрації.
Доки я там працював, то відчував, що роблю добру справу для людей, – але потім, коли комісія роботу закінчила, і мене перевели помічником голови адміністрації, себто, я став типовим чиновником, – то про добру справу вже не йшлося. Навпаки, все частіше запитував себе: “А що я тут роблю?”
Перспектива була чітка: такі люди, як я, там просто тупо спивалися – навіть ті, хто до алкоголю ставилися індиферентно.
Зрозумів, що треба звідти тікати. І навіть придумав, як. Напередодні саме відкрилася Академія державного управління при президенті – я просто тупо туди вступив. Провчився рік, після того місяць постажувався в Лондоні й успішно покинув державну службу.
Потім працював журналістом, а тоді – видавничим редактором. Я з дитинства хотів стати письменником, і так мислив собі, що ідеальним місцем праці для мене є редактор видавництва. Як хотів – так і сталося. І я дуже радий, що немає необхідності знову себе ґвалтувати й писати про політику.
Ф
Франко
У школі з учителями української літератури мені не надто щастило. Зате щастило з учителями російської – настільки, що я, хлопчик з гуцульського села, який досі не вміє без акценту говорити російською, навіть хотів вступати на російську філологію.
Франко мене від того врятував – він мені показав, що українська література не така, як у шкільній програмі.
Тоді саме виходив 50-томник Франка – я купував, штудіював, “ковтав” кожен том.
З якого дива ти раптом захотів купити перший том Івана Франка?

Із дитинства читав усе підряд. Поезію особливо. Мені давали гроші на обіди, але я з тих грошей щось відкладав – батьки на дитині не економили, тому я збирав десь 5 рублів на місяць. Ішов у Косів і закуповував усю нову поезію. З часом почав розбиратися, що можна брати, а чого – не можна.
Був жах, коли мені вирізали гланди… В лікарні робити було нічого. Я попросив маму піти в книгарню й накупити поетичних книжок, які там є. Мама пішла й купила штук десять тих книжок… А я читаю і розумію, що, холера ясна, я пишу краще.
Але були й відкриття, того, якою має бути справжня поезія – перша книжка Малковича, перша книжка Герасим’юка…
Х
Х.Е.
Я так називаю предмет “християнська етика” – її читають Стефі в початковій школі. Там ще такі дебільні тіпа-віршики понаписували.
Вчителька задає те читати і вчити напам’ять, але я Стефі заборонив. Вчителька мені в школі каже: “Вона ж не виконала домашнє завдання, це ж “двійка” буде”. Я кажу, щоб ставила “двійку”.
Хоча вчителька й думає, що там нічого поганого нема, там є дуже погане – те, що псує смак дитині.
Ц
Цукерка
Я з дитинства люблю цукерки “Рачки”.
У селі був магазин, куди їх привозили. Вони злипалися, але як пахли! “Рачки” які були, такі й зараз.
Ч
Чакалка
Це таке щасливе відкриття, яке я почув від Катрусі – її в дитинстві лякали Чакалкою.
Надзвичайно соковите слово. Як почув ту Чакалку – відразу закохався. Рік те слово на язику крутилося. Потім вірш про неї написався, далі повість.
Ми Стефу Чакалкою лякали. А перед тим була Бабаїха – страшилка для Лізи. Так ми називали Родіну-мать. Там чаша від вічного вогню, то ми казали, що там Бабаїха миє голови неслухняним дітям – Ліза маленькою дуже не любила мити голову, боялася, коли шампунь попадав у очі.
Це момент прописаний в повісті “Стефа і її Чакалка”. На мене навіть намагалися наїхати через ніби знущання з пам’яті загиблих. Я бачу те інакше: ця потвора, яка загиджує Київ, ніякого стосунку до пам’яті загиблих не має, це вона з тієї пам’яті знущається.
Пам’ять – це молитва.
Ш
Шелест
Дуже люблю тихі півтони, півнотки в поезії, щось таке, що б передавалося півзвуком, нюансом.
Щ
Ще
Коли хороше, то хочеться ще. Але коли хорошого багато – воно перестає сприйматись як хороше.
Тому “ще” має завжди іти в парі з “мірою”.
Ь
Див. Ґ
Ю
Юзька
Це сусідка. Вона дуже дивна і дуже колоритна. Колись я про неї напишу.
Я точно знаю, що коли ідеш у справі і перестрінеш Юзьку – можна повертатися додому, бо нічого з того не вийде.
Юзька – це міфологія.
Я
Стефан Яворський
Перший, через кого Катя мені відкривала барокову літературу.
Його фундаментальний теологічний трактат “Камінь віри” починається маленьким віршиком, який багато чого мені прояснив:
Надто убогаумів наших міра,а й не таку ще вивершує віра.Око не вбачить,ум не вміщаєвсе, що сама лише віра спізнає.Осягне, окрилена Словом Господнім,усе, що чуття осягнути не годні. 

Джерело: Українська правда

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Андрусяк Іван

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s