Віктор Неборак / Майже всі українці чоловічої статі — все ще «хлопці», а не шляхетні панове

02 червня 2010 

Віктор Неборак — поет, якого сміливо можна назвати одним із класиків сучасної літератури. Свого часу він разом із Юрієм Андруховичем та Олександром Ірванцем заснував чи не найгучніше українське літературне об’єднання «Бу-Ба-Бу» і став, здається, «найбільш львівським» його представником. Нещодавно в Неборака вийшла нова книжка «Вірші з вулиці Виговського», котру багато хто з читачів і критиків назвав вельми несподіваною за своєю стилістикою.

— Розкажіть про вашу нову книжку. Чи вона виникла як цілісний задум, а чи в неї просто ввійшли тексти за певний період часу?

— «Вірші з вулиці Виговського» — книга верлібрів, за винятком двох поезій. Одна з них написана білим віршем, має назву «Сум’яття» і присвячена Костикові Москальцю. Друга — римований ямб, називається «Скала», така собі варіація на тему «Каменярів» Івана Франка, де все навпаки. Два верлібри передруковано з попередніх книг: «Як виглядає субота?» з книги «Alter Ego» (1993) і «Актор» з книги «Повторення історій» (2005). Усе решта написано в 2005-2009 роках. Дещо з того друкували журнали «Сучасність» і «Кур’єр Кривбасу». Близько половини текстів оприлюднено вперше. Звичайно, я намагався скомпонувати книгу віршів, а не збірку. Намагався означити своє відчуття нашого політизованого каламутного часу. Може, саме тому писав якнайпрозоріше, щоб не впускати в свої твори ту зовнішню каламуть. Мені важливо було відреагувати на те, що діється довкола, і при тому всьому не втратити себе, не перетворитися ані на людину юрби, ані на дивака, який тікає від суспільних подразнень у свої марення. У «Посланні після Майдану» декілька разів повторюється слово, яке означує адресата послання, — «хлопці». «Хлопці» — це і дружнє, і трохи з підколкою звертання. Так можна звертатися і до кількох вуличних приятелів, і до однокласників, одногрупників, і до колег по роботі, з якими ти в добрих стосунках, до друзів і до незнайомців, з якими не хочеш конфліктувати. Складно уявити, що така форма звертання звична в офіційному спілкуванні. Але парадокс полягає в тому, що майже всі українці чоловічої статі — все ще «хлопці», а не шляхетні панове, хоч дехто з більшою готовністю відгукується на «рєбята». Ми, хлопці, любимо весело і бажано «на шару» проводити час і не любимо, коли нас навантажують і зобов’язують виконувати наші ж обіцянки. Ми віримо в долю, тобто у фарт, і не віримо в математику. Ми любимо кайф, а тому не розуміємо, звідки на наші голови валяться нові проблеми. Це стосується і владних мужів, яких підхопила та чи інша політична хвиля. Втім, «Вірші з вулиці Виговського» — не тільки спроби з’ясувати з «хлопцями», куди ми потрапили і що діяти далі. Там навіть можна знайти опис гри в «трясучку», згадку про «Танго смерті» у Янівському концтаборі, верліброву «Колядку»…

— Чому «Вірші з вулиці Виговського» загалом, як на мою думку, мають більш мінорний настрій, ніж інші ваші книжки?

— Найсвятковіша моя книга — «Літаюча голова» (1990). А вже наступна — «Аlter Ego» (1993) — позбавлена карнавальної феєричності, надмірної метафорики та ритмічних перемикань. Ті дві книги писалися майже одночасно. У мені, як і в багатьох інших авторів, працює декілька «блоків накопичування і переробки інформації». У людей творчих це може перерости в багатостаночність, багатостильовість. Хтось може соромитися свого вміння бути «і шевцем, і кравцем, і на дуді гравцем». А хтось, такий як, наприклад, я, зважується виносити свої спроби в різних стилях і жанрах на люди. «Вірші…» продовжують стильову лінію «Alter Ego». Чесно зізнаюсь, що тут своїм вчителем я вважаю польського поета Тадеуша Ружевича. Серед українських поетів, близьких до середовища київської школи, які писали неметафоричним верлібром, назву Василя Рубана. Не вважаю, що тональність «Віршів…» аж така мінорна. Може, стриманість художніх засобів і витворює такий ефект… Є твори, написані для оркестру, хору і чотирьох вокалістів. А «Вірші..» — для одного голосу, скажімо, баритону з певним набором модуляцій. Деколи звучать як акомпанемент вуличні шуми і вуличні музики.

— Чим для вас було і є «Бу-Ба-Бу»? І з погляду вже сьогоднішнього часу: що саме об’єднало тоді вас із Юрієм Андруховичем та Олександром Ірванцем? Чи подобається вам їхня творча еволюція за ці роки, а їм — ваша? Чи плануються нові спільні проекти?

— Усе, що я сказав і написав про «Бу-Ба-Бу», виявляється, не має широкого виходу на люди. Що ж, скористаюся нагодою і нагадаю, що є така антологія, впорядкована Василем Ґабором: «Бу-Ба-Бу. Вибрані твори» (Львів, 2007), де можна знайти відповіді на ваші запитання. Ми спрезентували цю книгу в багатьох містах України, і це були наші останні за часом спільні акції. Теперішні Андрухович та Ірванець, як і в колишні часи, дивують нестандартними ходами, наприклад, Юрко влаштовує джазово-мелодекламаційні тури з музикантами, а Сашко, крім того, що пише власні твори, перекладає і викладає в Острозькій академії. Ми обмінюємося враженнями, прочитавши книжки один одного, і ці враження переважно позитивні. Щодо спільних проектів — я б не мав нічого проти того, щоб з’явився мюзикл за мотивами наших творів або опера, або фільм, або містечко розваг, такий собі Бубабуленд. Черговий літературний тур зробити найпростіше, але часи помінялися, українці звикли до всіляких публічних акцій, отож для такого туру потрібне продюсерське забезпечення, якого нам не пропонують. Як тільки з’явиться тямучий продюсер і запропонує свої послуги, ми сядемо з ним за стіл переговорів. Утім, за 25 років нічого подібного не траплялося. Ми самі собі були продюсерами, вочевидь самопальними.

— До речі, про спільні проекти. У вісімдесяті й дев’яності роки були набагато тіснішими взаємини рок-гуртів із поетами, внаслідок чого купа віршів «вісімдесятників» і «дев’яностників» ставали піснями. Чому сьогодні цього стало менше?

— Мої вірші ставали піснями завдяки тому, що їх клали на музику мої друзі-музиканти. Переважна більшість записів — авторства Віктора Морозова, гуртів «Плач Єремії» та «Мертвий Півень». Трапляються й інші випадки творчої співпраці, про які я часом і не здогадуюся. Не вдаватиму, що мене зовсім не цікавить винагорода за використання моїх текстів тими чи тими композиторами і виконавцями. Але винагороду у грошовому еквіваленті я отримував вкрай рідко. Комерційні пісні продукуються за іншими схемами, в які мене не залучають. Так виглядає справа принаймні зі мною. Та я певен, що ні Наталка Білоцерківець, ні Іван Малкович теж не пишуть для, скажімо, Таїсії Повалій чи Славка Вакарчука…

— Чи маєте ви своє уявлення про те, що треба зробити, аби сучасна українська література, як і українська література ХХ століття чи класична, стала більш доступною широкому читачеві, популяризувалася?

— На жаль, позитивних прикладів популяризації української літератури, як сучасної, так і класичної, майже немає. Далі відзначень ювілеїв, та й то за умови виділення бюджетних коштів, які використовуються вкрай неефективно, ми не рушили. Більш-менш пощастило Шевченкові. Шевченка спопуляризували аж до рівня кітчу. Тут маємо віяло трансформацій та інтерпретацій, включно з мультфільмами і рок-групами. Починає підтягуватися до Тараса Григоровича й Франко. Хоча в розвинутій культурі тільки кіноверсій такого твору, як «Захар Беркут», мало б бути не менше п’яти. Слава Богу, що Параджанов зняв «Тіні забутих предків», а Іллєнко — «Лісову пісню». Та коли будуть екранізовані «Рекреації» Андруховича, «Як потрапити у Щуроград?» Винничука, «Ключ» Шкляра, оповідання Євгенії Кононенко, Тані Малярчук та інших сучасних авторів? Коли буде знято художні фільми про Грицька Чубая чи Миколу Холодного? Наш кінематограф відомо в якому стані, але ж телебачення транслює телесеріали! То коли ми побачимо телесеріал про українських шістдесятників? Невідомо. А поки цього немає, не буде жодної реальної популяризації української літератури серед широких мас.

— І наостанок: що порадите нашим читачам: як триматися в нинішній суспільно-політичній ситуації, коли, здається, «все проти нас»?

— Багато чого — за нас. За нас наша багатовікова традиція давати собі раду в будь-яких умовах. За нас — наші попередники, які не спокушалися на обіцянки негайного перетворення України на казкову трипільську державу, де ріки течуть молоком і медом, і все ж робили свою справу. Зараз українські ріки та річечки течуть промисловими відходами і несуть своїми руслами докази того, як ми насправді «любимо» рідну природу. Отож моя рекомендація зводиться до того, що кожен з нас може зробити без особливих зусиль — не смітити, прибирати за собою сміття. Якщо поширити цю рекомендацію на духовну сферу, то варто стримуватися від агресії, вимикати розпилювачів агресії неувагою, поборювати інформаційних вампірів максимальною ігнорацією. Протестувати, як на мене, потрібно не масовими акціями, а масовим ігноруванням і невиконанням шкідливих рішень. Бойкот — наша призабута могутня українська зброя. Звичайно, не завадило б і тренувати пам’ять, щоб не плутати вороженьків із друзями. Проте з цим складніше. Для покращання пам’яті українцям доведеться обмежити себе в споживанні алкоголю, читати розумні кількасотсторінкові книжки, вивчати іноземні мови і вдосконалювати володіння українською, щоб не плутати «голосування» з «галасуванням».

Розмовляв Олег КОЦАРЕВ, спеціально для «Дня»

 Джерело: Артвертеп

Залишити коментар

Filed under Неборак Віктор

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s