Конструктор дитячих візій. Владислав Єрко

13 листопада, 2009 р.

Художник-ілюстратор Владислав Єрко про дріб’язковість сучасної культури, хуторянську обмеженість митців та антисовєцькі плакати з Горбачовим-Дон Кіхотом

Завжди із повним ротом жуків, та їх не давить совком, а щиро бореться з ницістю саме цього побутового предмета, що колись переріс у явище. Один із найкращих художників-ілюстраторів України. Книжки, оформлені Єрком, регулярно отримують різноманітні нагороди. Іноді й самі літератори співають оди майстерності українському графіку. Ілюстрації до книжок Паоло Коельо найбільше сподобалися письменникові з усіх можливих, однак Єрко цим не пишається. Чи не єдиний митець, який не робить культу з власної творчості й не вживає в розмові пафосних словесних конструкцій. Вважає себе нікчемною піщинкою, хоча є справжньою величиною. Мешкає в Києві. За власним визначенням, прив’язаний до України фізіологічно.

Я почав ходити завдяки в’яленій рибі. Я лежав із мамою в лікарні з якоюсь дитячою болячкою. Одного разу бабця, яка там теж лікувалася, почала чистити в’яленого на соломі ляща. Якась сила мене підняла, і я почимчикував до тієї запашної риби. Усі були просто шоковані. Я зовсім не мав періоду повзан­­ня. Тому мама почала переживати, що я виросту дебілом.

У дитинстві я переховував жуків у роті. Вони були для мене найсвітлішими створіннями. У дитсадку я завжди був обвішаний коробочками, де жили мої маленькі друзі. Мене в садочку обшукували перед кожною тихою годиною. Тому найцінніші екземпляри ховав за щоку. Вихователька підходила і швидким рухом зривала з мене ковдру, щоб я не встиг підготуватися до «евакуації». Перевіряла під подушкою і простирадлом, лише потім заспокоювалася. Тільки після цього я діставав жуків і забирав у товариша коробочки, які він переховував під час цих рейдів.

Трохи борючись із докорами сумління, я називав дітей, які розмовляли українською мовою, жлобами. Коли мамця мені сказала, що треба вчити російську, бо буду жлобом і лохом, я її вивчив дуже швидко. Але коли приїздив до села, то ставав стовідсотковим українцем і розмовляв лише рідною мовою. Як і всі місцеві, не любив дачників, які приїздили відпочивати. Це така шизофренія, яка була майже в усього нашого покоління.

У 13 років я зрозумів, що хочу бути художником і що шансів у мене немає. Я подивився, як малюють діти в республіканській художній школі, й побачив, що там усі талановитіші й класніші, ніж я. До цього я вважав себе практично генієм. Мене ніхто мордою не тикав у правду життя, я сам себе туди тицьнув. У мене почалася дитяча депресія, що тривала півроку. Я закинув малювання і думав, що мені не треба до нього повертатися.

Для роботи потрібно мати маленьку в’язнич­­ку. Для цього чудо­­во підходить Ки­­­їв. Я намагався працювати у Пірнові, вже будучи дорослим і свідомим, але це неможливо. Ме­­не весь час несло кудись у ліс, на річку, в поле. Працювати не хотілося.

Зі мною постій­­но відбувається негативна компенсація. Якщо я плідно працюю вдень, то він спливає надзвичайно швидко. Ввечері розумію, що час промайнув і що лишився від цього дня шматок ілюстрації. Від наступного дня залишиться інший кусень. І на пам’ять від життя отримуєш листівки, на яких весь ти. Стає страшно, коли розумієш, скільки життя було поглинуто папером.

Коли аналізую себе, то розумію, що я жалюгідна мокриця, яка ледве ворушить рукою, поки щось зробить. Переглядаючи тисячі квадратних метрів геніальних фресок класиків, я втомлююся навіть дивитися. Лише від думки про те, що це треба було придумати і зробити, закрадається підозра про іншопланетність тодішнього художника взагалі.

Похвала Коельо моїх ілюстрацій – це не більше, ніж просто реклама. Цей автор – людина публічна й цінна лише зараз. І тому його вислови особисто мені нічого не додають і не відбирають.

Мої роботи тішать тільки тоді, коли я над ними працюю. Я не можу повісити свої малюнки на стіну і милуватися ними. Вони мене починають дратувати. Зараз дивлюся на свою «Снігову королеву» і думаю: «Господи, яка кітчуха!» Вже навіть вуха трохи червоніють від сорому перед самим собою.

Я кепсько почуваюся поза Україною. Для мене неможливо з фізіологічних міркувань кудись поїхати – починаються проблеми зі здоров’ям. Я прив’язаний до цього місця, мені тут краще, ніж деінде. За будь-яких обставин!

Пишатися українцям три­­пільською культурою – це все-одно що єгиптянам хизуватися Тутанхамоном.

Шукаючи причини своєї «тормознутості», розумію: винний у всьому телевізор. Я бачу цю шалену прірву між XIX і XX сторіччями. Це і музика, і живопис, і література. Читаю зараз книжку про Баха і розумію, що це був інший вимір. Писати таку шалену кількість геніальної музики неможливо. Органіст Гаррі Гродберг казав, що достатньо тільки органної музики Баха, щоб грати її все життя. Перед таким талантом я завжди стою на колінах, і мене це підтримує творчо. А що в «ящику»?

У сучасному мистецтві найбільше задовбують сарказм та іронія. Це ознака людської духовної імпотенції. Бах, Бетховен і Моцарт не були саркастичними. Вони не соромилися своєї величі й вливали її у світ. А зараз усіх заполонила емоція маленьких людей. У нашому випадку частково в цьому винен совок. Він зробив свою чорну справу.

Совок – це зона поза індивідуалізмом. Це общинна мораль, коли тобі соромно за те, що ти якимось чином багатший чи розумніший від решти. Це неможливість виділитися. Це щось таке дуже дрібне і нещасне. Тільки ми зможемо допетрати те, що було радянською культурою. Це зрозуміло тільки нам, бо рівень свободи в крові у нас набагато менший, ніж у середнього європейця.

Ми постійно говоримо про те, про що інші народи соромляться. Ми дуже любимо бідкатися і плакатися. Показуємо старі вавки і кажемо: «Ось дивіться, який шрам. Це мені та сволота заподіяла…»

Мене дратують крики на кшталт «святий народе мій, замучений». Давайте дивитися глибше! Борис Акунін озвучив слушну думку про те, що насправді риба гниє не з голови, а з хвоста. Він розповідає про Росію і про «нужного чєловєка». Навіть найдурніший у Росії знає, що без цього «чєловєка» не прожити. Це всотується з молоком матері, це треба викорінювати.

Колись я був переконаний, що нашому суспільству потрібен антигерой. Мені здавалося, що це має бути інтелігентний персонаж, який нещадно мочитиме всіх жлобів. У перервах гратиме на саксофоні, читатиме Бродського або Прус­­та. Але один мій друг сказав, що це безглуздо. Це як холостий постріл, що буде сприйнятий неправильно, бо цей жлоб, який ходить і матюкається, син свого народу і в нього є мама, яка любить пісні Дворського й Іво Бобула, Кудлай і Білозір. Ось і все, вся злість безпідставна.

Мене дратують хуторянство й обмеженість поглядів. Я був свідком сцени, коли два старпери-скульптори каталися клубком і сперечалися з приводу того, хто з них першим зробив бюст Шевченка після війни. Це така культурна хвороба, коли люди намагаються знайти свою нішу в мистецтві України. Причому їм абсолютно байдуже, що вони являють собою у світовому масштабі. На мене ця хуторянська обмеженість тоді справила неабияке враження.

Мене дратує самозакоханість. Коли людина не складе собі ціни і вважає себе культурним явищем. Причому це підтверджується лише її словами. Негарно виглядає, коли хтось постійно каже «я», «я», «я». Останнім часом таких людей з’являється ще більше.

Мені завжди щастило. Коли я навчався у виші, то перший плакат, який надіслав на міжнародний конкурс, отримав друге місце. Я одержав грошову премію у розмірі 1000 рублів і прочухан за антисовєччину на плакаті. Тодішній союзний політвидав надрукував товстий каталог із роботами – переможцями конкурсів. Там були перша і третя премії, а мого плаката не було. Мою роботу надрукували в усіх західних виданнях. На плакаті намальовані Дон Кіхот із сумним поглядом і металеві конструкції млинів, що нагадували зброю. А підпис був, мовляв, ця робота не для одного. Це був Кіхот, який відмовлявся від боротьби з млинами. А тодішній секретар московського міськкому партії Грішин сказав про мене: «Ета сволочь імєла ввіду Гарбачова».

З часом настає законна самотність. Мені здається, це правильно.

Книжки, ілюстровані Владиславом Єрком

«Крихітка Цахес», Ернст Теодор Амадей Гофман

«Снігова королева», Ганс Християн Андерсен

«Аліса в країні див», «Аліса в Задзеркаллі», Льюїс Керрол

«Казки Туманного Альбіону» (Британські рицарські казки)

«Мандри Ґуллівера», Джонатан Свіфт

Серія книг про Гаррі Поттера

Розмовляв Сергій Наконечний

Джерело: УТ

Залишити коментар

Filed under Єрко Владислав

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s